Село Вербівка, Полтавщина. Жовтень тягнеться довго, дні сірі, як стара ряднина, а по вечорах у сінях уже пахне яблуками, що звезли на зиму в погріб. Листоноша Оксана третій місяць носила пошту в кінець вулиці кружним шляхом — через провулок, повз тин баби Килини, з торбою через плече. Навпростець було б удвічі ближче. Але навпростець довелося б проходити повз ту руду суку. Вона зазвичай лежала посеред дороги, у теплій пилюці, і дивилася на людей так, ніби ця дорога дісталася їй у спадок від когось поважного.
Один чоловік із нижнього кутка спробував пройти впритул — і потім довго розповідав біля крамниці, як швидко він, виявляється, бігає. Прізвиська в селі дають раз і назавжди. Ця стала Злюкою.
— І звідки вона на нашу голову взялася? Підкинув хтось? — питав дід Тарас Іванович, спираючись на хвіртку.
— З таким характером її вдома б ніхто не тримав, — сміявся онук Максим, що приїжджав із Полтави щосуботи з повним багажником міських гостинців. — Шкода мені її.
— Та вона за себе постоїть.
— Постояти постоїть. А хазяїн усе одно потрібен, — сказав дід і чомусь замовк.
Замовк тому, що в лютому не стало Барона. Пес прожив у нього чотирнадцять років, спав узимку в сінях, умів відчиняти хвіртку носом. Ланцюг так і висів на гачку біля сарая — зняти дід усе не міг себе змусити. Миска стояла перевернута, щоб не набиралася дощівка.
Дивна річ: собака, яка не терпіла нікого, для Тараса Івановича зробила виняток. Коли він ішов вулицею, Злюка тільки підводила голову й проводжала поглядом. Жодного гарчання. Потім почала сидіти під його парканом — рівно, як вартовий, дивлячись на двері. Дід виносив їй хліб, розмочений у юшці, кістку, залишки каші. Ставив миску й відходив на три кроки.
Перший тиждень вона не підпускала ближче — показувала зуби, буркотіла собі під ніс.
— Та годі тобі. Знаю я, яка ти, — казав він, сідаючи на ослінчик.
А одного вечора наприкінці жовтня не побігла геть. Лягла біля порожньої буди, зітхнула по-людськи й поклала морду на лапи. Так вони й почали жити разом.
Ланцюга Злюка не визнавала — варто було клацнути карабіном, і вона кидалася так, що дід махнув рукою: хай бігає по двору. Двір узяла під охорону з першого дня. Горобець на грядці — порушник. Кріт під огірками — особистий ворог. А сусідська кішка Мурка, звикла ходити городом Тараса Івановича, як власною кухнею, після третьої спроби пошукала іншу дорогу.
— Пильнуй свою собаку, Тарасе Івановичу! На ланцюг посади! — гукала через тин сусідка Ганна Остапівна, притискаючи кішку до грудей.
— То ваша Мурка сама до мене в двір лізе.
— Все одно нема від неї спокою!
— То поставте зі свого боку сітку. Я вам і стовпчики вкопаю, — відповідав дід і йшов копати далі.
Пропала Злюка наприкінці березня. Просто вранці не вийшла з буди. Хвіртка причинена, у мисці — вчорашня каша. Дід обійшов усе село двічі. Ходив до ставка, до покинутої ферми, питав біля крамниці. Люди відповідали однаково: та де ж вона дінеться, така. Тільки листоноша Оксана чесно сказала, що не бачила, і тепер носить пошту навпростець, і що їй, звісно, зручніше, але якось воно недобре вийшло.
— Може, вкрали, діду? — припустив у суботу Максим.
— Максиме, ти при своєму розумі? До неї, крім мене, ніхто ближче трьох метрів не підходив.
Тиждень дід майже не спав. Спина розболілася так, що довелося їхати в район по мазь в аптеку, і в маршрутці він раптом упіймав себе на тому, що виглядає у вікно руду пляму на узбіччі. А на восьмий день, коли вже почав звикати до порожнього двору, під хвірткою знявся такий гвалт, що з даху злетіли горобці. Він вибіг просто в хатніх капцях.
Посеред дороги стояла Ганна Остапівна з кішкою на руках, кішка шипіла й дерла їй кофту, а навпроти, розставивши лапи, заходилася гавкотом худюща руда собака.
— Ах ти ж зараза, — сказав дід, і в нього затремтіли руки.
Ребра випирали. Шерсть подекуди звисала клоччям. Біла пляма на спині — та сама, схожа на вишневий листок, — посіріла від дороги.
— Ну і де ж ти була, волоцюжко? Провину чуєш? А я тут спокій згубив.
Він тримався рівно стільки, скільки зміг. Потім сів на землю й обійняв її за шию.
Через два місяці стало зрозуміло, де вона була. Цуценята народилися вночі, у буді, вистеленій старим кожухом. Четверо, крихітні, кволі, зі слабким писком. Не прожили й тижня. Дід закопав їх за сараєм і три дні ходив тихий. А Злюка мов збожеволіла — іншого слова він підібрати не міг. Не підпускала його до буди, кидалася на паркан, на власну тінь, на порожнє відро. Одного ранку побачив, як вона люто шматує його гумовий чобіт — той самий, у якому він поливав город.
Наступного дня, лагодячи хвіртку, краєм ока помітив рух біля грядки. Спершу подумав — птах підбитий. Придивився: щось чорне, кошлате, завбільшки з кулак, повзло через двір із виглядом мандрівника, який точно знає дорогу.
Кошеня. Злюка вже мчала до нього через увесь двір.
— Куди! Не смій! — заволав дід і кинув молоток.
Вона не почула. За два кроки від чорної грудки різко зупинилася. Кошеня розпушилося вдвічі, вигнуло спину дугою й засичало на всю руду морду, що нависла над ним, наче не воно тут менше в двадцять разів. Злюка від несподіванки сіла. Кілька хвилин вони дивилися одне на одного. Дід стояв за десять кроків і боявся навіть переступити з ноги на ногу.
Потім собака нахилилася, взяла кошеня за загривок і потягла в буду. Пролунало відчайдушне «мяв».
Чиє це кошеня, дід здогадувався. Тижнів зо два тому Ганна Остапівна роздавала по селу приплід від своєї Мурки й скаржилася біля крамниці, що мати з тієї кішки нікудишня: покидає малих, гуляє десь по дві доби.
Надвечір він вийшов у двір і став як укопаний. Біля буди лежала Злюка. Під її лапами, впритул до теплого боку, спало чорне кошеня. Собака раз по раз нахиляла морду й вилизувала малого — ретельно, від вух до хвоста, притримуючи лапою, коли той пробував відповзти. Точно так само, як три тижні тому вилизувала своїх.
Розмова із сусідкою вийшла нелегка. Ганна Остапівна спершу заплакала, потім пішла дивитися сама — стояла біля буди, склавши руки на грудях, мовчала хвилин п'ять.
— Ну що ж, — сказала нарешті. — Якщо ваша собака виявилася поряднішою матір'ю за мою Мурку, хай виховує. Тільки корм я вам сама носитиму.
Кошеня росло швидко, і характер мало під стать виховательці. Дід назвав його Бароном. Коли підрослий кіт одного разу подивився на власну матір Мурку, що перелізла через тин, та без слів розвернулася й пішла додому.
Злюки не стало наступної весни. Тарас Іванович знайшов її вранці біля буди. Поруч лежав Барон і вилизував їй морду — уперто, довго, притискаючись усім тілом, ніби намагався зігріти. Поховав її в садку, за хатою, під вишнею, недалеко від того місця, де лежав перший Барон-пес. Влітку на тому горбку виріс невисокий колючий кущ, якого там ніхто не садив.
— Характер, — казав дід Максимові. — Навіть кущем колеться.
Кіт шукав її все літо. Обходив двір, зазирав у буду, сидів на її місці посеред дороги — і навіть машини об'їжджали. Потім почав зникати з дому: то на ніч, то на дві. Повертався худий, мовчазний, з реп'яхами в шерсті. А в жовтні не повернувся зовсім.
— Пропав мій Барон, — казав дід у слухавку синові в Полтаву. — Не витримав.
— Тату, може, цуценя взяти? Люди віддають.
— Мені більше нікого не треба.
У листопаді, під вечір, він сидів на ослінчику й лущив квасолю з відра — того самого, що колись погризла Злюка. По телевізору в хаті бубоніли новини, яких ніхто не слухав, просто для голосу в порожній кімнаті. За хвірткою хрипко нявкнуло. Дід упустив миску. Це нявкання ні з чим не сплутаєш — у Барона з дитинства було зіпсоване, ніби кіт застудився й так і не вилікувався. Повторилося. А до нього додався тонкий, обурений писк.
Дід відчинив хвіртку й став. Біля паркана сидів схудлий чорний кіт з обдертим вухом. А навколо нього колами носилося руде цуценя — місяців двох, не більше, з білою плямою на спині. Плямою, схожою на вишневий листок.
Цуценя побачило діда, підбігло, дзвінко загавкало на весь двір — і щосили вчепилося зубами в його черевик. Кіт сидів і дивився так, ніби дуже хотів щось пояснити, але не мав чим.
— Бароне… хлопче… прийшов, значить, — сказав Тарас Іванович, і голос у нього поїхав кудись убік. — Ну і кого ж ти нам привів?
Він постояв ще трохи, дивлячись, як цуценя гризе шнурівку, тоді зайшов у сіни, зняв із гачка старий ланцюг Барона-першого — той, що чотирнадцять років провисів без діла, — і закинув його на горище, до старих рам і сувоїв руберойду. Місце звільнив під новий гачок, менший, ближче до буди: щоб не заважав, а висів напохваті, якщо колись знадобиться. А поки не знадобиться — хай собі рудий бігає по двору так, як бігала його мати.
Він відчинив хвіртку ширше й пропустив усю компанію у двір.
