Мене звати Оксана Гнатюк, мені сорок три, і я вже одинадцятий рік координую літні табори для дітей при Львівській обласній організації "Джерело надії". Про мене цю історію ніхто не писатиме — я тут не героїня, я та, хто носила стільці, розставляла фарби на столах і сваритися з водієм автобуса, який спізнився на сорок хвилин. Але саме тому, напевно, мені є що розповісти: я бачила все зсередини, а не з залу.
Того ранку в селі Гай на Яворівщині — не в тому селі, про яке пишуть у новинах, а в сусідньому, куди ми возимо дітей із притулку для переселенців — я стояла на подвір'ї школи з телефоном у руці і сваритися з логістом. У нас зникли фарби. Двадцять банок гуаші, замовлені ще в травні, застрягли десь на складі в Дрогобичі, а завтра приїжджав американський актор, про якого моя донька-п'ятнадцятирічка верещала три дні поспіль.
Я, чесно кажучи, у кіно не дуже розбираюся. Дивилася колись "Зомбіленд" на дивані з чоловіком, і то заснула на середині. Тому коли мені сказали, що до нас їде "той самий Айзенберг", я подумала — ну добре, приїде, сфотографується з дітьми, дасть інтерв'ю, поїде. Багато хто так робить, і я нікого не осуджую: людям теж є куди витрачати час. Але цей — інший.
Він приїхав не на броньованому позашляннику з охороною, а в звичайному мінівені разом із двома психологинями з Кракова та перекладачкою з Івано-Франківська, яка, до речі, того дня захворіла, і він півдня спілкувався сам — уламками мови, які я сприйняла спершу за жарт. Аж поки не почула, як він читає вголос табличку на дверях їдальні: "Мийте руки перед їжею". По складах, з жахливим акцентом, але правильно.
— Ви що, вчили українську? — спитала я його тоді, забувши про фарби, про логіста, про все.
Він відповів щось на кшталт: рік, книжки, додаток у телефоні, розмови з бабусею одного з продюсерів, яка родом з Тернопільщини. Я не повірила спочатку. Думала, для картинки. У нас таких бачила достатньо — приїде блогер, скаже два слова "дякую" і "слава Україні", зробить сторіс і забуде. А цей на другий день сидів на підлозі в спортзалі з хлопчиком років восьми, який за три тижні до того втратив батька під Бахмутом, і мовчки складав з ним конструктор. Просто мовчки. Без камер — я сама їх того ранку вигнала з залу, бо мати хлопчика попросила.
Дітей було сімдесят два — я рахувала по списках, бо відповідаю за харчування і мушу знати точну цифру. Половина з Донеччини, чверть з Херсонщини, решта — місцеві, у кого батьки на фронті. Психологи з Польщі й Каліфорнії розписали програму на три дні: малювання, лялькотерапія, вечірні багаття з піснями. Дах їдальні протікав ще з зими, і от у перерві між заняттями я побачила, як цей американець стоїть на драбині разом із нашим завгоспом дядьком Романом і тримає ринву, поки той її прикручує. Я тоді подумала: ну от, зараз хтось зніме на телефон і викладе, який він скромний і робочий. Ніхто не зняв. Всі просто пили чай і не звертали уваги, бо всі втомилися однаково.
Вечором третього дня, коли діти вже спали в наметах на шкільному подвір'ї, я застала його на ганку — він сидів з блокнотом і щось писав, а поруч стояла чашка вже холодного чаю, який йому налила наша кухарка баба Стефа ще годину тому. Я підійшла спитати про транспорт на завтра, а він показав мені сторінку блокнота — там були слова кирилицею, написані нерівно, з помилками: "дякую", "додому", "більше ніколи". Він пояснив, що це слова, які найчастіше повторюють діти уві сні, коли психологи записують нічні кошмари для звітів. Він їх вивчав, щоб розуміти без перекладача, коли дитина прокидається серед ночі.
Я не буду прикрашати — не було жодної сцени, де він виступив із промовою чи заплакав перед камерами. Було інше: на другий день одна дівчинка, Соломійка, одинадцять років, з Херсона, відмовлялася виходити з намету і не їла два дні. Психологині пробували й польською, і англійською через перекладачку — марно. Він сів біля входу в намет, не заходячи, і просто сидів там годину. Потім ще годину. Ввечері дівчинка вийшла сама і намалювала йому картинку — будинок з жовтим дахом. Він тоді підійшов до мене й спитав, чи можна цю картинку залишити собі, а натомість він хоче залишити дівчинці щось своє. Дав їй свій блокнот — той самий, зі словами кирилицею.
Того ж вечора я дізналася від однієї з психологинь, що в нього є родинна історія, пов'язана з Галичиною — прадіди звідкись із наших країв, і хтось із родини вижив у сорок другому завдяки місцевим людям, які ховали їх у підвалі. Він про це майже не говорив — обмовився один раз, коротко, і одразу перевів розмову на дітей.
Останнього ранку, коли автобус уже чекав, щоб везти дітей назад у притулок, я підійшла попрощатися й спитала — чесно, з цікавості — навіщо йому це все, адже в нього, напевно, зйомки, контракти, інше життя. Він сказав, що не вміє відповісти коротко, і що краще покаже. Дістав телефон, відкрив банківський застосунок і показав переказ — двадцять тисяч доларів на рахунок нашої організації, оформлений ще до приїзду, на ремонт даху їдальні та закупівлю матеріалів для табору на наступний рік. Не через фонд, не через прес-службу — прямий переказ, з приміткою "дах і фарби".
Я тоді подумала про ті двадцять банок гуаші, які так і застрягли на складі в Дрогобичі. Довелося купувати нові, вже за нові гроші — за ті, що прийшли на рахунок увечері того ж дня. Дах полагодили в серпні, я сама приймала роботу в майстрів і фотографувала кожен етап для звіту, який надіслала йому електронною поштою без жодної відповіді — і не тому, що він забув, а тому що, як мені пізніше сказала перекладачка, він принципово не хоче, щоб це виглядало як звітність за донат. Просто зробив і поїхав.
Соломійка досі возить той блокнот із собою в таборі — показує іншим дітям сторінку зі словом "додому", написаним нерівним, чужим почерком, і каже, що коли виросте, навчить когось іншого української так само старанно, як він вчив її.
