Качка з яблуками з глухим стуком впала у пластикове відро. Валентина Іванівна стояла над столом, притискаючи долоню до грудей, і дивилася на Миколу Івановича так, наче щойно вирвала його з пащі отруйної змії. Я опустила соусницю на край столу. Андрій сидів білий як папір, скручуючи край лляної серветки в трубочку.
— Я ж казала тобі, Андрійку, не можна довіряти важливий прийом жінці, яка не вміє елементарних речей, — голос свекрухи тремтів від скорботи. — Кислятина, оцтом пре за кілометр! Бідний Миколо Івановичу, у тебе ж чутливий шлунок, тобі це категорично не можна. Оксана, ну як можна так безвідповідально ставитися до гостей?
Микола Іванович, старший брат свекрухи, обережно відсунув тарілку з відрізаним шматком качиної грудки. Він приїхав із Франківська не на сімейну вечерю — він мав вирішити, чи отримає фірма Андрія підряд на ремонт трьох готелів. Від цього чоловіка зараз залежало все: зарплата двадцятьох працівників, оренда офісу на Валовій, кредит за обладнання.
Я мовчала. Тримала в голові одну-єдину думку: соус готувався на моїх очах, я куштувала його за п’ять хвилин до подачі — він був ідеальний. Але свекруха крутилася біля плити, поки я виходила в коридор зустрічати кузенів.
— Андрійку, мама ніколи не помиляється, — вона скорботно зітхнула. — Я ж люблячи, синку, хотіла врятувати вечерю. Зазирнула в каструлю — а там уже все пропало. Додала секретного інгредієнта, щоб хоч якось вирівняти смак, але м'ясо наскрізь просякло оцтом.
І тут вона сама себе й поховала. При всіх зізналася, що без дозволу лазила в чужу каструлю і щось туди сипала.
— Валентино Іванівно, — я відчула, як мій голос звучить рівно, наче я зачитую список покупок, — а що саме ви додали? Мені просто цікаво, бо в каструлі на плиті був не соус до качки. Це була маринад для огірків, який я вчора поставила в льох, але забула віднести. Оцет там справді був — цілих двісті грамів на п’ять літрів води.
Свекруха завмерла на півкроці. Її фальшива усмішка сповзла з обличчя, як бите яйце зі столу.
— Що ти вигадуєш? — різко обірвала вона. — Я бачила, як ти наливала соус!
— З тієї каструлі я налила соус лише на одну тарілку, — я подивилася на її тарілку, де самотньо лежав відрізаний шматок качки. — На вашу. Той соус, який ви «врятували» секретним інгредієнтом, був просто оцтовою водою для огірків. Справжній вишневий соус я ще зранку перелила в порцелянову соусницю і тримала в духовці, щоб не займав місця на плиті. Ви ж крутилися там, поки я виходила до кузенів, і вилили свою рідину в каструлю з маринадом.
У кімнаті стало так тихо, що я чула, як на вулиці проїхав трамвай №1. Сусідський кіт Пончик, який щовечора приходив до нас на підвіконня, здивовано підняв голову.
Микола Іванович повільно підняв очі на сестру. Його обличчя потемніло.
— Валентино, це правда? — голос прозвучав важко, наче камінь упав у глибоку криницю. — Ти влаштувала цей цирк із їжею, щоб виставити невістку дурепою? На моїх очах, знаючи, заради чого я сюди приїхав?
— Миколо, ти віриш цій дівці?! — свекруха перейшла на вереск. — Вона все бреше! Андрію, скажи йому! Вона мене перед родиною ганьбить!
Андрій сидів, опустивши голову. Він знав характер матері, її вічне бажання контролювати кожен крок. Але одне діло — вислуховувати причіпки по телефону, і зовсім інше — стати свідком того, як мати мало не зірвала підряд на три готелі.
— Мамо, досить, — тихо сказав він. — Оксана права. Тебе просили не лізти в приготування.
— Проти матері пішов?! — вона схопила сумочку. — Заради неї?! Я для тебе все життя старалася, а ти за шматок м'яса готовий мене перед людьми позорити?!
І тут вона зробила фатальну помилку — обернулася до мене з ненавистю і прошипіла:
— Ти ще пошкодуєш. Я тебе з'їм без солі.
Тоді я підійшла до комода, взяла телефон і вивела на екран телевізора запис із кухонної камери. Камеру ми з Андрієм поставили пів року тому, коли Пончик навчився відкривати лапою дверцята духовки і стягувати звідти каструлі. На відео було видно, як свекруха, озираючись на двері, дістає з кишені темний флакон і виливає його вміст у каструлю з маринадом, а потім старанно перемішує ложкою.
Микола Іванович підвівся, акуратно склав серветку і подивився на племінника.
— Контракт обговоримо завтра в офісі, Андрію. Твоя дружина вміє прораховувати ризики на крок наперед. А тобі, Валентино, раджу більше ніколи не гратися з оцтом.
Він пішов. Свекруха вилетіла слідом, грюкнувши дверима так, що зі стіни впала поличка.
Андрій сидів у тиші, обхопивши голову руками. Я підійшла і поклала перед ним чашку з чаєм. Він підняв очі — у них була втома, але й полегшення.
— Вона завтра повернеться, — сказав він. — З пиріжками. І вдаватиме, що нічого не сталося.
Я кивнула. Але в голові вже склався план.
Наступного ранку я сіла в трамвай №2 і поїхала в центр. У відділенні банку на Гнатюка я дістала з сумки довіреність, яку свекруха виманила в Андрія три роки тому — начебто щоб допомагати з оплатою комунальних послуг, поки ми були в Іспанії. Насправді вона використовувала її, щоб знімати гроші з нашого спільного рахунку — на свої потреби. Щомісяця. Три роки.
— Я хочу анулювати довіреність і перевести всі кошти на новий рахунок, — сказала я касирці.
Касирка подивилася на суму і підняла брови.
— Сімсот сорок тисяч гривень? Повна сума?
— Повна. Включно з накопичувальним вкладом.
Вона оформила документи за п'ятнадцять хвилин. Я вийшла з банку, тримаючи в руках виписку. Потім зайшла в магазин «Будматеріали» на Підвальній і купила новий замок для вхідних дверей. Викликала майстра, він змінив його за годину. Я взяла в нього два нові ключі — собі та Андрію.
О 19:10 у двері подзвонили. Я подивилася в вічко — на сходовому майданчику стояла свекруха з пакетом у руках. Від неї пахло пиріжками з капустою. Вона нетерпляче переступала з ноги на ногу.
Я не відчинила. Натомість підійшла до домофона і натиснула кнопку зв'язку.
— Оксанко, відчини, це я! — пролунав її голос. — Я тобі пиріжків принесла, мироносиця. Давай забудемо ту нісенітницю, я ж люблячи.
Я глибоко вдихнула.
— Валентино Іванівно, ваш ключ більше не відчиняє ці двері. Довіреність анульовано. Рахунок закрито. Сімсот сорок тисяч гривень переведено на новий рахунок, до якого ви не маєте доступу. Ваші речі, які ви залишали тут, я склала в пакет біля сміттєпроводу.
Вона мовчала кілька секунд. Потім почала кричати. Я відпустила кнопку і відійшла від домофона. У кухні пахло вишневим соусом і злегка підгорілими яблуками з учорашньої качки. Андрій стояв біля вікна і дивився, як його мати йде вниз по вулиці, розмахуючи пакетом.
— Вона більше не має ключа, — сказав він тихо.
— І не має доступу до наших грошей, — додала я.
Він підійшов і обняв мене. Сусідський кіт Пончик стрибнув на підвіконня, потерся об шибку і глянув на нас так, наче питав: «Ну і де моя курка?»
