Телефон завібрував о пів на третю ночі. Оксана продерла очі, ще не тямлячи, де реальність, а де сон. На екрані висвітилося: «Яринка». Всередині похололо.
«Ма, я наречена!» — і купа смайликів.
В додатку прилетіло фото. Її донька, сяюча, розпатлана вітром, тримала в руці келих із шампанським, а на безіменному пальці виблискував камінчик. На задньому плані чорніло море. Десь під Одесою, на дикому пляжі, куди вони поїхали на вихідні.
Оксана вдивлялася в знімок, наближала пальцями, розглядала. Ярина сміялася. А от Віталій дивився кудись убік, повз об’єктив, і обличчя в нього було таке, ніби він щойно підписав невигідний контракт.
Чоловік засопів поруч, перевернувся на інший бік.
— Славку, Славку, чуєш? Ярина заміж іде! — Оксана штовхнула його в плече.
— М-м-м? А, файно… — пробурмотів він, не розплющуючи очей. — А котра година?
— Майже третя.
— Ну то й спи. Обговоримо зранку.
І вже за хвилину захропів. А Оксана лежала, втупившись у стелю, і відчуття було — як ложка дьогтю в бочці меду. Ніби все правильно, все так, як мало бути, а всередині щось муляло.
Вони з Віталієм зустрічалися четвертий рік. Познайомилися на весіллі спільних друзів — Ярина була свідком, він — гостем із боку молодого. Закрутилося швидко: кіно, кафе, поїздки на велосипедах за містом. Віталій тримав невелику майстерню з ремонту смартфонів у центрі Вінниці, Ярина працювала адміністратором у стоматології. Жили окремо, але майже весь вільний час проводили разом. Він завжди був при ділі, при грошах, чемний. Коли приїздив до них у гості, не ліз у телевізор — міг із батьком у гаражі до пізньої ночі возитися з його старим «Пассатом», а потім ще й посуд після вечері перемити.
Одне «але».
За чотири роки він жодного разу не заводив мови про весілля. Взагалі. Якщо хтось із родичів на сімейному застіллі жартома питав: «Ну що, молоде, коли сватати прийдеш?», Віталій або віджартовувався, або вмикав режим «глухого телефону» — ніби й не чув.
Оксана пробувала обережно випитувати в доньки. Ярина заводилась із півоберта: «Ма, відчепись. Все буде, коли він буде готовий. У нас усе добре».
Оксана замовкала. Але спостерігала.
Помітила, що вони вже два роки як винаймають квартиру разом, але побут ведуть дивно — майже нарізно. У відпустку їздять рідко, і завжди за ініціативи Ярини. Віталій міг узяти квитки на концерт і піти сам, бо «тобі ж не подобається такий стиль музики». І от тепер — пропозиція. Раптова, на пляжі, без свідків. Без того, щоб стати на коліно — Ярина потім розповіла, що він просто дістав коробочку з кишені шортів і сказав: «Ну що, розпишемось?». І навіть каблучку вони обирали разом у ювелірному за два тижні до того. Бо «яке тобі подобається, таке й замовлю».
Оксані від цього хотілося вити. Але вона мовчала. Ярина була щаслива — хіба ж можна псувати?
До весілля готувалися швидко. Дата через три місяці. Невеличкий готель за містом, чоловік на сорок, плаття з Києва, фотограф знайомий. Віталій участі майже не брав. «Я повністю довіряю твоєму смаку», — кидав він щоразу, коли Ярина просила поїхати з нею подивитися декор чи обрати меню.
За два тижні до дати Оксана зайшла до доньки додому — допомогти з розсадженням гостей. Ярина поралася на кухні, на столі лежав розгорнутий ноутбук. Оксана глянула на екран і заклякла. Відкритий був онлайн-банк Віталія. Він, мабуть, забув вийти з акаунту.
— Ярино, глянь.
Донька підійшла, втупилась. Сторінка показувала історію транзакцій за останні пів року. Там не було катастрофічних сум, але була дивна регулярність. Кожного тижня, день у день, з картки відлітало близько п’яти тисяч гривень на один і той самий рахунок в іншому банку. В коментарі до переказу висвічувалося: «Аліменти».
Ярина видихнула так, ніби її вдарили. Вона не знала. Жодного слова за чотири роки. Жодного.
— Може, це помилка?.. — прошепотіла вона.
Руки тремтіли. Взяла телефон, набрала Віталія. Гудки.
Він передзвонив за годину.
— Я тобі не казав, бо це нічого не міняє. Дитині вісім років. Мешкає в Житомирі. Я плачу гроші, і це все, що нас пов’язує. А тобі не казав, бо ти б одразу драму влаштувала. Я ж знаю тебе.
Ярина вислухала мовчки і поклала слухавку. Потім сіла на підлогу просто в коридорі й заплакала. Не голосно, а якось глухо, наче зсередини.
Оксана намагалася підібрати слова.
— Доню, це приховувати вісім років… Він навіть не…
— Ма, помовч. Будь ласка.
За три дні вони сиділи в кафе в центрі міста — Ярина, Оксана і сестра Віталія, яку він прислав «для перемовин». Віталій не прийшов. Сестра, повна жінка з гострими очима, одразу перейшла в наступ.
— Слухайте, ви самі подумайте: ну була в нього жінка. Ну була дитина. І що? Він же не злочинець. А з вашою Яриною він збирається будувати майбутнє. А ви тут скандалите. Він нормальний мужик — платить, забезпечує, руки рівні. Чого вам іще треба? Не руйнуйте дівці щастя.
Ярина мовчала. Оксана стиснула під столом серветку в кулак і сказала тихо:
— Якщо ваш брат вважає, що вісім років брехні — це нормально, то про яке майбутнє ви кажете?
Сестра фиркнула і вийшла.
Наступного ранку Оксана прокинулася від дзвінка у вхідні двері. На порозі стояла Ярина — бліда, з червоними очима. Вона мовчки простягнула матері телефон.
В нічних повідомленнях від Віталія висіло одне-єдине речення: «Весілля не буде».
А через десять хвилин він сам подзвонив Ярині. І спокійно, рівним голосом, сказав:
— Я подумав. Якщо ти починаєш із таких істерик ще до шлюбу, то що буде далі? Я приїду, заберу речі.
І поклав слухавку.
Ярина стояла посеред вітальні, тримаючи в руці чашку з чаєм, яку їй дала мати, і просто дивилася в одну точку. Чай холонув. Оксана обійняла її за плечі й нічого не питала.
Минуло два тижні. Віталій справді забрав речі, коротко попрощався в коридорі, навіть не присівши. Ярина повернулася на роботу, намагалася триматися. Оксана щодня телефонувала, просто щоб почути голос. Їй здавалося — найстрашніше позаду.
Одного вечора вона гортала інстаграм. Алгоритм підкинув сторінку якоїсь молодої жінки. Оксана вже хотіла гортати далі, як раптом побачила фото.
Вечірка. День народження. За столом — людно. А в центрі, під руку з яскравою брюнеткою, стояв Віталій. Широко посміхався. Це була та сама посмішка, якої вона жодного разу не бачила на жодному спільному фото з Яриною.
Підпис під фото: «Моєму коханому — 30! 🥂❤️ Найкращий чоловік, з яким ми пройшли стільки всього за вісім років».
Оксана збільшила фото. Брюнетка тримала його не просто під руку — вона притискалася до нього всім тілом, як притискаються до того, хто повністю твій. І каблучка на безіменному — масивна, чоловіча, точнісінько така, як замовила Ярина два місяці тому.
Сумнівів не залишалося. Жінка з Житомира нікуди не зникла. Вона і не зникала. Вони, схоже, й не розходилися. А Віталій просто винаймав квартиру в іншому місті і вів два паралельні життя. І «пропозиція» — коли вона раптом замаячила на горизонті — була, мабуть, спробою спустити все на гальмах або просто черговою грою.
У Оксани затремтіли пальці. Вона не знала, як сказати це Ярині.
Але сказати довелося.
Ярина сприйняла новину дивно — без сліз. Зайшла в інтернет, знайшла ту сторінку сама. Довго гортала. Переглянула всі фото за останні чотири роки. Сімейні пікніки, поїздки в гори, дитина, яка обіймає Віталія за шию, новорічні ялинки, підписи «мої найрідніші». Все це паралельно з тим, як він пив каву на їхній спільній кухні і казав: «Ти в мене найкраща».
Вона закрила ноутбук і довго сиділа мовчки. А потім сказала:
— Знаєш, ма… зараз я навіть вдячна, що все так вийшло. Уявляєш, якби ми одружилися? І я б про це не дізналася?
Через місяць Ярина подала заяву на курси підвищення кваліфікації. А ще за місяць переїхала в інший район міста, ближче до роботи. Квартиру обрала світлу, на шостому поверсі, з балконом на схід. Оксана допомагала розвішувати штори — легкі, лляні, з ледь помітним квітковим візерунком.
— Подобаються? — спитала Ярина, підійшовши з другим кріпленням.
— Дуже. — Оксана обернулася до доньки й усміхнулася. — Тут гарно.
За вікном сутеніло, десь далеко шумів вечірній трамвай. В новій квартирі пахло фарбою, свіжим деревом і чимось іще — ледь вловимим, як початок літа.
