Ложка дзвінко стукнула об дно порожньої каструлі з-під гречки. Андрій зазирнув у холодильник «Атлант» і демонстративно грюкнув дверцятами так, що здригнулася вся кухня.
— Ну що за дурдом? Навіть масла до хліба нема! Ти чим тут взагалі займаєшся? — гаркнув він, кидаючи ключі на стіл просто на серветку з крихтами.
Оксана стояла біля плити, помішуючи гречану кашу. Після десятигодинної зміни в лікарні на півтори ставки руки гули, а очі злипалися, але вона мовчки наклала йому повну тарілку.
— Я з роботи прийшов, Оксан. О пів на десяту вечора. Я чоловік. Мені потрібна нормальна їжа, а не оця баланда, — скривився він, тицяючи виделкою в тарілку.
— Це домашня каша, котлети з індички й салат з огірком. Свіже все, о шостій ранку готувала, — спокійно відповіла вона, хоча в грудях уже знайомо заскребло.
— Котлети? Та тут сам хліб і цибуля. Ти б ще макарони порожні зварила. От моя мама завжди казала: господиня з тебе — як із буряка м’ясо.
Оксана повільно витерла руки об лляний рушник із вишитим півником. Образа була тупою, немов старий синець, до якого знову торкнулися.
— Андрію, я працюю. Тиждень був скажений. Що встигла — те й купила. Хочеш делікатесів — докинь грошей, будь ласка. Бо я в середу останні триста гривень віддала за крапельницю для мами.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я зараз мамі допомагаю! Вона сама після операції на коліні. І взагалі, я відкладаю нам на машину. На темно-синю «Шкоду Октавію», як ти хотіла. Твоєї зарплати що, не вистачає на нормальний борщ і м’ясо?
— Моєї зарплати медсестри вистачає на чотири з половиною тисячі за садок для Полінки, на ліки для моєї мами й на комуналку за дві останні квитанції. А твоя зарплата вже рік іде повз сім’ю. Ти хоч одну квитанцію за квартиру оплатив? Хоч раз продукти купив?
Андрій відсунув тарілку і встав. Очі в нього звузилися, він терпіти не міг, коли йому тицяли в його ж обов’язки.
— Ну ось що ти починаєш? Я ж для нас стараюся. І мама моя тебе ніколи не чіпала. А ти вічно з претензіями.
— Андрію, відкрий очі. Твоя мама два роки тому вийшла на пенсію, вона отримує більше за мене — сім тисяч гривень, — а ще в неї є молодша дочка Тетяна. Яку, до речі, твоя мама утримує. А ти тягнеш гроші мамі, мама — Тетяні, а я годую тебе. Якась дивна схема, тобі не здається?
— У Тетяни діти, їй важко! — вибухнув він. — А ти… ти просто бездушна. Мама була права.
— От і їдь до мами, — тихо, але твердо сказала Оксана. — Вечеряй там. І спи там. І гроші туди носи. Побачимо, чи нагодує вона тебе краще за мене.
Він розвернувся, схопив куртку й вийшов, грюкнувши дверима так, що в коридорі задзвеніла вішалка.
Андрія не було три дні. А потім з’явився в суботу вранці — ніби нічого й не сталося. Пройшов на кухню, налив собі чаю в горнятко з відбитим краєм, сів.
— Полінку твоя мама забрала? От і добре. Оксан, нам треба поговорити. Я розумію, ти втомилася, але зрозумій і ти мене. Мамі зараз критично потрібна допомога. Фінансова.
— Ти серйозно? — вона аж відставила чашку. — Ти зник на три дні, а тепер знову про гроші? Ти знаєш, що Полінка питала, чи тато її більше не любить?
— Ну перестань, дитина що, не розуміє? Я люблю її. Але Тетяна зараз розлучається, їй треба знімати житло, це щонайменше вісім тисяч…
— Андрію, зупинись. Я заробляю, ти заробляєш. Але всі витрати — на мені. Ти приносиш додому три копійки, бо все віддаєш мамі, а та — Тетяні. А що отримує наша сім’я? Докори про погану господиню і холодний холодильник? Ти востаннє квіти мені дарував на Восьме березня три роки тому. Полінка мріє про велосипед за три тисячі, а ти їй навіть шоколадку не купив. Що відбувається?
Андрій почервонів. Він явно не очікував такого прямого удару. Підвівся, пройшовся по кімнаті, уникаючи дивитися дружині в очі.
— Я… ну, розумієш… Мені треба підтримати рідних. Поки Тетяна на ноги не встане.
— Вона ніколи не встане. Їй вигідно лежати на шиї в матері та брата. І знаєш що? Якщо так триватиме й далі, то я подам на розлучення. Втомилася бути єдиною дорослою людиною в цій сім’ї.
Він нічого не відповів. Просто пішов. І цього разу його не було чотири місяці. Оксана з Полінкою за свої відкладені гроші поїхали в Карпати — дихати свіжим повітрям і відпочивати від нервів. Вона з ввічливості написала Андрію у вайбер, що вони їдуть. Він навіть не відповів.
Повернутися довелося на тиждень раніше — мама Оксани потрапила в лікарню з ускладненням після грипу. Втомлена, з валізою і сплячою Полінкою на руках, вона відчинила двері своєї львівської квартири й завмерла. У коридорі горіло світло. На вішалці висіла чужа жіноча куртка — дешева болоньєва, зі штучним хутром на комірі.
Андрій вискочив зі спальні в самісіньких штанях, затуляючи собою двері.
— Ти? Чого так рано? У вас же ще тиждень відпустки! — він заметушився, намагаючись загородити прохід.
— Мама захворіла. А ти що тут робиш? Ти ж у матері живеш, — Оксана обережно поклала доньку на диванчик.
— Ну… тут таке діло…
Зі спальні, потягуючись, вийшла молода русява дівчина в Оксаниному улюбленому вишитому халаті.
— Андрійчику, хто там прийшов? — вона сонно кліпнула. — Ой…
— Це Марта. Їй просто… тимчасово ніде жити. Я пустив її на пару днів, — пробелькотів Андрій, відводячи погляд.
— У моєму халаті? — голос Оксани став крижаним. — Гарна «тимчасова» допомога. Негайно збирайтеся обидва. Забирай свою Марту і їдь до мами. Хай вона тепер вас годує.
Марта раптом випросталася і нахабно склала руки на грудях.
— Ну слухайте, ви, — протягнула вона. — Я вагітна. Від Андрія. І нам потрібна ця квартира. Так що це вам час збирати речі, а не нам.
Оксана на мить заплющила очі. Підлога справді хитнулася, але тільки на секунду. Вона глибоко вдихнула і відкрила очі — тепер там був не біль, а холодна лють.
— Марто, люба, ви глибоко помиляєтесь. Ця квартира куплена в шлюбі. Половина — моя, половина — його. І завтра я подам на розлучення, на поділ майна і на аліменти на Полінку. А вам раджу поспішати — до його мами. Тільки, боюся, вона вас не прийме. Вона ж мріяла про господиню для синочка. А ви, бачу, така сама, як я — «погана». Тож щиро вам співчуваю.
— Яка мама? — розгубилася Марта. — Андрію! Ти ж казав, що ти неодружений! Що це квартира твоєї бабусі в спадок! Ти брехав мені?!
— Я… я все поясню…
— Не треба нічого пояснювати, — перебила Оксана. — У вас п’ять хвилин, щоб зібрати речі. Я втомилася, у мене хвора мати й маленька дитина. Час пішов.
Марта з істерикою кинулася в спальню, хапаючи свій одяг і розкидаючи вішалки. За кілька хвилин вона вилетіла з квартири, ледь не перечепившись через валізу, і грюкнула дверима так, що з одвірка посипалася фарба. Андрій, скулений і блідий, затримався в коридорі.
— Оксан… Куди нам тепер?
— До мами, Андрію. Я ж казала. Вона в тебе ідеальна. От нехай і рятує.
Наступного дня Оксана подала позов. Розлучення, аліменти, поділ квартири. Андрій намагався дзвонити, пропонував «мирно домовитись». Просив почекати, бо мама не хоче бачити Марту, а Тетяна влаштувала скандал.
— Я викуплю твою частку, — сухо сказала Оксана під час єдиної зустрічі біля нотаріуса. — Ти отримаєш гроші. І більше ніколи не переступатимеш поріг цього дому без мого дозволу.
Він погодився. Бо гроші потрібні були терміново — Марта щодня пиляла його, вимагаючи житло. Угода була оформлена, Оксана стала єдиною власницею квартири.
Минуло майже два роки. Андрій справно платив аліменти — п’ять тисяч на місяць, — іноді бачився з Полінкою в парку. Марта народила сина, і життя Андрія перетворилося на суцільний хаос. Його мати так і не прийняла нову невістку, Тетяна вимагала грошей, а грошей не було — все йшло на оренду крихітної однушки на околиці за вісім тисяч.
Одного вечора, коли за вікном періщив дощ, він з’явився на порозі Оксаниної квартири. Мокрий, із синцями під очима, тримаючи в руках поліетиленовий пакет із продуктами — кефір, хліб, пачка масла.
— Можна… можна переночувати? У мами зараз Тетяна з трьома дітьми, там навіть на підлозі місця нема. А Марта… ми розійшлися. Вона мене виставила, подала на аліменти на малого. Гроші закінчилися. Просто до ранку. Я на дивані.
Оксана подивилася на нього довгим поглядом. Згадала всі його образи, той халат, ту зраду. Але перед нею стояла не та людина, яка колись кричала про погану вечерю. Це був розбитий, втомлений чоловік.
— Одну ніч. А вранці — шукай квартиру.
Вранці він пішов. Залишив на столі гроші — рівно половину своєї зарплати, вісім тисяч двісті гривень — і записку на клаптику паперу: «Це на продукти для Полінки. Я більше не зникну».
Він справді винайняв кімнату неподалік, на вулиці Городоцькій. Одного разу, через місяць, він зустрів Оксану з Полінкою біля школи.
— Тату, ти обіцяв! Ти давно обіцяв! — смикала його за рукав Полінка, коли вони проходили повз вітрину з велосипедами.
Оксана стояла осторонь, тримаючи в руках важкий пакет із підручниками.
— Я… я куплю, донечко, — пробурмотів Андрій і поліз до кишені. — Ось, тримай, Оксан. Тут п’ять тисяч. Це саме на той синій велосипед, що вона хотіла. Я потім ще докладу на шолом.
Він говорив швидко, не дивлячись у вічі. Оксана завагалася, але гроші взяла. За два дні вони зустрілися в парку. Андрій ніс велосипед на плечі, а Полінка стрибала навколо.
— Давай я тебе підстрахую, — сказав він доньці, коли та сіла на сидіння. — Тримай рівно кермо. Дивись уперед, а не на колесо. Я поряд.
Він біг поруч, трохи незграбно, задихаючись, і ловив велосипед за багажник щоразу, коли Полінка починала завалюватися. Потім вони зупинилися біля лавки, де сиділа Оксана. Андрій витер піт з лоба і простягнув їй пляшку води.
— Я… я не знаю, чи маю право питати… Як ти? Я чув, ти знову на дві ставки вийшла? Може, я можу чимось допомогти? — він зітхнув і відвів погляд. — Хоча знаю, що ти мені не віриш. Я б сам собі не вірив.
Оксана мовчала, спостерігаючи, як Полінка намотує кола навколо клумби. Андрій раптом різко додав:
— Я матері більше не даю. І Тетяні теж. Вони мені такого влаштували, коли дізналися, що я без квартири… Сказали, що я невдаха, який навіть сім’ю не втримав. А я… я просто більше не хочу бути тим, ким був. Хоча це, мабуть, смішно звучить після всього.
Він рвучко підвівся і пішов допомагати Полінці, яка знову почала завалюватися. Оксана дивилася на його згорблену спину і нічого не відповіла.
А потім життя зробило несподіваний поворот. Оксана захворіла. Важка інфекція, ускладнення на нирки. Потрібна була операція, потім довга реабілітація. Вона ледь ходила, не могла навіть підняти Полінку до школи. Андрій, дізнавшись про це, кинув усе. Взяв лікарняний, потім відпустку за свій рахунок. Оселився в їхній колишній вітальні на розкладачці. Готував, прибирав, возив Оксану на процедури. Ночами сидів біля її ліжка, міняючи компреси з оцтом.
Одного разу, на другий тиждень, Оксана відмовилася пити ліки — сказала, що від них болить шлунок. Андрій стояв над нею з ложкою і склянкою води.
— Оксан, будь ласка, лікар сказав — обов’язково. Інакше знову буде загострення.
— Відчепися, — простогнала вона, відвертаючись до стіни. — Ти мені не чоловік, щоб командувати.
І тут він вибухнув. Грюкнув склянкою об тумбочку так, що вода розхлюпалася на серветку.
— Ти завжди така вперта! Через це все й сталося! Якби ти тоді не мовчала, якби не тягнула все сама… якби ти мені тоді не сказала їхати до мами…
Він осікся. Подивився на неї, на свій кулак, що стискав край ковдри, і раптом зблід. Відступив на крок.
— Пробач… Пробач мені. Я не мав. Я ніколи не мав права так говорити. Я зараз… я зараз принесу іншу склянку.
Він вийшов з кімнати, і Оксана почула, як на кухні він довго відкручує кран і тре посуд, хоча ніякого посуду там не було. Коли він повернувся, руки в нього тремтіли, але голос був рівний.
— Ось, це тепла вода з медом. Від неї не так нудить. І я зателефонував вашому лікарю, він сказав, що можна розділити дозу на два рази. Я так і зроблю.
Він сів на стілець поруч, не піднімаючи очей. Оксана повільно взяла ложку і випила ліки.
Минуло пів року. Оксана стала на ноги. Сама пішла в аптеку, сама зварила борщ. Вона одужала.
І ось Андрій стояв у коридорі, тримаючи в руках свою стару спортивну сумку. На дні лежала його бритва, пара шкарпеток і файл із малюнками Полінки.
— Машина внизу, — тихо сказав він. — Ти вже здорова. Моя допомога більше не потрібна. Я поїду.
Він не піднімав очей. Оксана подивилася на його згорблені плечі, на сивину, що пробилася на скронях, на те, як дбайливо він склав дитячі малюнки в окремий файл.
— Андрію, — м’яко покликала вона. — Ти куди?
— Додому. Тобто… до себе. На квартиру.
— Андрію, — її голос здригнувся. — Залишайся.
Він завмер. Сумка поволі сповзла з плеча на підлогу.
— Я… я не вартий…
— Вартий. Ми почнемо все спочатку. Але тепер, — вона зробила паузу, і в кутиках її очей заграла посмішка, — тепер ти ліпитимеш гречаники щосуботи. І салат різатимеш. І котлети. Бо господиня з тебе буде краща, ніж із мене. Обіцяю.
Андрій стояв нерухомо, лише пальці повільно розтиснули лямку сумки. Оксана зробила крок уперед, підняла сумку з підлоги й поставила її біля вішалки. Потім мовчки повернулася й пішла на кухню. За хвилину він почув, як вона відкрила холодильник і дістала фарш. Він стояв у коридорі й слухав, як вона вмикає воду, як стукає обробна дошка. Тоді він скинув куртку й пішов на звук.
