Оксана розгладила поділ сукні, пошитої з батькової військової шинелі, і подивилася на своє відображення у вітрині взуттєвого магазину на Хрещатику. Був травень 1953 року, і вона вперше за багато років почувалася схожою на людину, а не на тінь, що тягається чергами.
— Стій рівно, — сказала мати, поправляючи їй комір. — Сьогодні прийде синьої тканини партія в універмаг. Займемо чергу з ночі.
Марія Пилипівна казала це так, наче йшлося про здобуття скарбу. Втім, для них це й був скарб: три метри крепдешину по дев'ять карбованців двадцять копійок за метр означали нову сукню для Оксани до випускного, а може, і залишок на комір матері. Марія Пилипівна отримувала за нічну зміну на текстильній фабриці імені Розалії Землячки по чотирнадцять карбованців — три ночі саме на ці три метри й пішли. Черга вже вилася від дверей універмагу через два квартали, жінки сиділи на розкладних стільцях, грілися чаєм із термосів, обмінювалися новинами.
Оксана стояла в черзі поруч із Галею, сусідкою з другого поверху, яка вже другий рік училась на кравчиню.
— Бачила, яку тканину привезли в Одесу? Кажуть, з Чехословаччини, — Галя перебирала пальцями клапоть паперу зі схемою викрійки. — Якщо встигнемо купити, пошию тобі сукню як у кіно.
— В якому кіно? — Оксана засміялась, хоч сміх вийшов уривчастим від холоду.
— "Кубанські козаки" бачила? Ось така, з широкою спідницею.
Черга посунулась на крок, і жінки одразу підібралися, наче перед стартом забігу. Хтось попереду сварився — жінка в картатій хустці намагалась протиснутися без черги, посилаючись на хвору дитину вдома. Її не пропустили: тут, серед натовпу зголоднілих за красою жінок, законом було лише число, вписане на долоні хімічним олівцем.
Оксана роздивлялася свій номер — сто дванадцятий — і рахувала, скільки тканини могло дістатися до неї. Мати стояла поруч, тримаючи в руках той самий клаптик паперу з номером, і час від часу нахилялася до доньки, звіряючи, чи цифри на долонях у них обох ще не стерлися.
Ніч минула у чеканні. О шостій ранку хтось приніс баняк гарячого чаю з м'ятою, і черга по черзі пила з двох бляшаних кухлів, передаючи їх з рук у руки. Сонце піднялося над дахами, розтопило паморозь на бруківці, і натовп ставав галасливішим, нетерплячим. Рівно о десятій годині двоє продавців зсередини відсунули засув, і натовп посунувся, наче хвиля.
— Тримайся мене, — крикнула Галя, хапаючи Оксану за рукав.
Усередині магазину пахло крохмалем і новим папером. Продавщиця, молода жінка з тугим вузлом волосся, розгортала рулони тканини на прилавку — темно-синя, з ледь помітним відливом, наче вечірнє небо над Дніпром. Черга здригнулась від захвату, і хтось із задніх рядів вигукнув:
— Скільки на людину дають?
— По два метри, — відповіла продавщиця, не піднімаючи очей.
Оксані потрібно було три. Вона прикинула: якщо купить два метри собі, а Галя — свої два, разом вийде чотири, і можна буде домовитися, обрізати так, щоб і на сукню, і на комір матері вистачило.
Черга рухалась поволі, кожна покупниця обирала довго, приміряла тканину до себе, радилась із сусідками. Позаду хтось штовхнув Оксану плечем — молода жінка в пальто з чужого плеча, з дитиною на руках, намагалась протиснутися ближче до прилавка.
— Пропустіть, будь ласка, дитина замерзла, — сказала вона тихо, майже благально.
Черга загула невдоволено, але жінку з дитиною пропустили на два кроки вперед — не більше. Дитина, загорнута в стару ковдру, дивилась на всіх великими, не по-дитячому серйозними очима.
Коли підійшла черга Оксани, продавщиця вже втомлено відмірювала тканину, майже не дивлячись на покупців.
— Два метри, — сказала Оксана, простягаючи гроші.
Синя тканина лягла на прилавок, продавщиця відрізала рівно, без зайвого сантиметра. Оксана притиснула сувій до грудей, наче немовля, і відступила, звільняючи місце для наступної.
— Встигла! — Галя вискочила слідом, притискаючи свій відріз. — Тепер точно пошию тобі сукню.
Але радість тривала недовго. Позаду них, там, де тільки-но стояла жінка з дитиною, здійнявся крик. Виявилось, що тканина закінчилась — саме на ній, на цій жінці з дитиною на руках, яку пропустили вперед з жалю.
— Я всю ніч стояла! — кричала вона, і голос її ламався. — У мене дитина хвора, я хотіла їй хоч распашонку пошити з залишку!
Продавщиця розводила руками, показуючи порожній прилавок. Позаду неї, у підсобці, лежали ще рулони, але то вже була тканина іншого сорту, гірша, для робочого одягу.
Оксана дивилась на жінку, на дитину, що почала плакати від холоду й голоду одночасно, і щось у грудях стислося так, як не стискалось навіть коли вона сама голодувала взимку сорок сьомого.
— Зачекайте, — сказала Оксана, здивувавши саму себе.
Вона розгорнула свій відріз синьої тканини — два метри, куплені на гроші матері, зароблені трьома нічними змінами. Розділити його означало, що на сукню собі вже не вистачить. Означало пояснювати матері, чому гроші витрачені, а обновки немає. Означало ще один рік у перешитій шинелі.
— Скільки вам потрібно на распашонку? — спитала Оксана.
Жінка подивилась на неї недовірливо, наче чекала на підступ.
— Півметра… може, трохи менше.
Оксана простягнула продавщиці свій відріз:
— Відріжте, будь ласка, півметра для неї.
У черзі стало тихо. Галя смикнула Оксану за рукав, забурчала щось про те, що самій тепер не вистачить, але Оксана вже не чула — дивилась, як продавщиця відмірює тканину, як ножиці прорізають синій відріз навпіл.
Жінка з дитиною взяла клапоть тканини обома руками, притиснула до щоки, наче то було щось живе.
— Дякую, — тільки й змогла сказати вона, і сльози, які вона стримувала всю ніч, потекли вже без сорому.
Оксана залишилась із півтора метрами тканини замість двох. На сукню з широкою спідницею, як у кіно, вже не вистачало. Вона йшла додому поруч із Галею, яка все ще обурювалась про втрачену можливість, і думала, що скаже матері.
Марія Пилипівна, побачивши вкорочений відріз, спершу нічого не сказала. Потім взяла тканину в руки, покрутила, приклала до доньчиної талії.
— На спідницю вистачить, — сказала вона. — А верх пошиємо з татової сорочки, тієї, синьої, що ще з довоєнних часів лежить.
За тиждень до випускного Галя, сидячи за старенькою швейною машинкою "Зінгер", зшивала докупи два різні відтінки синього — новий крепдешин і вицвілий шовк батькової сорочки, розшитий по коміру дрібними квітами, які вигадала сама Оксана.
Шов посередині вийшов нерівний — крепдешин тягнувся інакше, ніж старий полинялий шовк, і Галя двічі перепорювала його, міняючи товщу голку на тонку. На випускному вечорі, коли Оксана танцювала під патефон у актовому залі школи, ніхто не роздивлявся зблизька, що лінія на талії трохи хвиляста, і що один бік темніший за інший.
А через кілька днів, повертаючись з роботи, Марія Пилипівна зустріла на вулиці ту саму жінку з дитиною. Дитина, вже здоровіша й рум'яніша, була вбрана в саморобну распашонку з синьої тканини — тієї самої, що колись лежала на прилавку універмагу.
— Передайте доньці, — сказала жінка, зупинившись, — що я про неї молюся. Дитина тоді захворіла зовсім, а тепер, дивіться, яка.
Марія Пилипівна прийшла додому і розповіла це Оксані, яка саме вішала синю сукню в шафу, готуючись до останнього дзвоника.
— Шкодуєш? — спитала мати.
Оксана провела пальцем по нерівному шву, де крепдешин зустрічався зі старим шовком, застібнула гачок на дверцятах шафи і сказала:
— Ні. Гарна вийшла.
І пішла ставити чайник, бо мати тільки-но прийшла зі зміни, і чай сьогодні мав бути міцний.
