Розмова сталась у суботу, коли за вікнами сівіло кінцем лютого. Катерина саме розставляла книги на полиці – акуратно, корінцями вперед, як шість днів на тиждень у бібліотеці, так і вдома – коли Дмитро, не постукавши, вмостився на стільці у вітальні й оголосив:
– Ма, я одружуюся.
Книжка Тютюнника впала на підлогу. Катерина завмерла, притиснувши до себе стосик формулярів, які принесла з роботи. Потім повільно нахилилась, підняла книжку, поклала на стіл.
– З ким? – тільки й видихнула.
– Олену знаєш? З сусіднього будинку, що в салоні зачіски працює. Ми подали заяву.
Катерина не знала Олену. Бачила разів зо два біля під’їзду: жінка років тридцяти, у світлому пальті, завжди з хлопчиком за руку. Нічого поганого – але й нічого такого, від чого серце завмирало б у передчутті сімейного щастя.
– Їй тридцять, Дмитрику, – Катерина сіла навпроти, в голосі – жодного крику, лише метал. – І в неї дитина. Тобі двадцять три. Ти щойно на практику в архітектурне бюро влаштувався. Ти хоча б розумієш, що таке сім’я з готовим малюком? Це пелюшки, садок, постійний брак грошей…
– Розумію, – син дивився не кліпаючи. – Я вже все вирішив. Його звуть Іванко. Йому п’ять. Він малює котиків. І я його люблю.
Катерина чула власне дихання – гучне, уривчасте. Захотілося крикнути: «Ти сам ще дитина!», але вчасно схаменулась. Бо Дмитро, її хлопчик, із десяти років сам собі сніданок готував, поки вона на ранкову зміну їздила через усе місто. Не було в неї сил на всю цю правду.
– Батько Олени залишив їх, коли Іванкові рік виповнився, – вів далі Дмитро, наче читав уголос доповідь. – Вона сама. Як ти.
І тут Катерину прорвало:
– Сама? Та вона знайшла тебе, щоб не бути самою! Ти – студент без копійки, а вона з дитиною шукає, хто б на них горбатився. Проїдешся ти на її шиї, як твій батько на моїй! Я тебе виховувала одна, без колійки від нього, без вихідних, без сну – а тепер ти хочеш повторити мою долю, тільки навиворіт?
Дмитро підвівся. Стукіт стільця об паркет.
– Мамо, твій син дорослий. Відкрий очі. Це моє життя. Хочеш бути поруч – я радий. Не хочеш… – він замовк на півслові, взяв куртку з вішака, а за хвилину вхідні двері ляснули, мов постріл.
Катерина лишилась сама. У вітальні пахло пилом багаторічних архівних тек, які вона носила з роботи. Тепер це був її єдиний запах.
Вона не спала майже до ранку. Дивилась у стелю, згадувала, як годувала восьмимісячного Дмитрика перетертими яблуками, бо на суміш грошей не стачало; як кидалась на перший автобус, аби встигнути на роботу до відкриття читальної зали; як плакала в подушку, бо хотілось хоч годину побути не мамою, а просто собою. І всю ніч простирадлом скрипів страх: він тепер її втратить.
А потім, десь на досвітку, вона згадала про полицю в коморі. Там, у старій коробці з-під взуття, лежав дерев’яний потяг. Ручна робота, три вагончики й паровоз. Дмитро возив його по всьому коридору рівно до семи років, а потім поставив у схованку зі словами: «Не викидай, це найкраще, що в мене було».
Катерина дістала потяг, обережно протерла від пилу. Загорнула в чистий рушничок. І вийшла з дому, не знаючи, що скаже тій жінці.
Ужгород тонув у вогкому тумані. Вона перейшла двір, де кілька років тому разом із сусідами висаджували кущі калини, і натиснула домофон сусідньої п’ятиповерхівки. Назвала себе. Двері відчинили не одразу – спочатку довга пауза, потім тріск замка.
Квартира на третьому поверсі, праворуч. Олена чекала на порозі в розтягнутому светрі, з вологим від води волоссям – видно, щойно мила голову. Обличчя стомлене, але очі уважні, карі, з дрібними зморшками в кутиках. Жінка не красуня з журналу, звичайна така, з руками, якими, певно, вміє заплітати коси дитині й гладити чужі голови в перукарні.
– Проходьте, – голос у неї був низький, з теплою хрипотою. – Чаю?
Катерина зайшла до крихітної кімнати. На підвіконні – фіалки в горщиках, на столі – альбом і олівці. З-під столу виліз п’ятирічний Іванко – білявий, з конопатим носом і серйозним поглядом. В одній руці – аркуш із намальованим рудим котом, у другій – фломастер.
– Добрий день, – сказав чемно, дивлячись не на гостю, а кудись їй у плече.
Катерина сіла на краєчок дивана. Забула всі заготовлені фрази. Витягла з сумки згорток, розгорнула рушничок:
– Це тобі. Дмитро колись любив його тягати.
Іванко поклав фломастер, узяв паровоз, покрутив у руках коліщатка. Потім підняв очі на маму, та кивнула, і хлопчик усміхнувся – широко, щиро, на все обличчя.
– Дякую! У нас є рейки? Ма, а ми можемо збудувати дорогу?
Олена стенула плечима:
– Рейок нема, сонечку.
Катерина, сама від себе здивована, озирнулась і побачила стос дитячих книжок у кутку. Вона підвелась, взяла кілька, поклала долі корінцями, як робила на виставках у бібліотеці, і зробила щось схоже на вузьку колію.
– Давай так. Потяг проїде «Кобзарем», потім заверне на «Алісу в Країні Див».
Іванко радісно запищав. Опустився на коліна поряд із Катериною і прийнявся штовхати паровоз, тихо бубонячи: «Ту-ту, ту-ту». А Катерина сиділа на підлозі, в старому светрі, між фіалками й книжками, і раптом побачила в тому серйозному хлопчику свого Дмитрика. Таку саму хватку, те саме зосередження, коли весь світ зникає, а лишаються тільки колеса, що крутяться, і дорога попереду.
Олена стояла біля дверей, склала руки на грудях. Не посміхалась і не плакала – просто дивилася. А Катерина раптом упіймала її погляд і зрозуміла, що ця жінка прекрасно знала, на чию квартиру натискала сьогодні рано-вранці. І все одно відчинила.
В очах защипало. Катерина схлипнула, затуливши рота долонею. Іванко перестав котити потяг.
– Тітонько Катерино, ви чого? – прошепотів.
– Я… я від радості, – видихнула вона, і голос зірвався, але вона всміхнулась так, як не всміхалась із того часу, коли Дмитро вперше сказав «мама».
Олена підійшла, мовчки простягла паперову серветку. Катерина витерла очі й сказала тихо:
– Я, мабуть, була неправа. Можна я завтра прийду – разом з вами чаю поп’ю? І, може, справжні дерев’яні рейки десь принесу.
Через тиждень у суботу Катерина вперше пекла млинці не на двох, а на чотирьох. Через місяць Іванко, сидячи в неї на колінах із новою коробкою пластилінових деталей, підвів очі й спитав:
– Бабусю, а ти вмієш ліпити їжачка?
Катерина ледь не похлинулась чаєм. Олена й Дмитро перезирнулись, і вона помітила той теплий, змовницький погляд, який буває тільки в закоханих.
– Умію, – сказала вона хрипко. – Їжачка і зайчика, і навіть дракона.
А через пів року, коли Дмитро отримав диплом, а Олена нарешті перевелась на роботу ближче до центру, вони зібрались у маленькій кухні Катерини – учотирьох. І Дмитро, червоніючи, поклав на стіл знімок УЗД.
– Мамо, у нас буде дівчинка. Твоя онука.
Катерина взяла знімок, і світ за вікном став таким яскравим, наче в лютому раптом зацвіла калина. Вона обійняла Олену, потім Іванка, який уже вилазив на табуретку, щоб показати їй новий малюнок – рудого кота із зеленими очима, а поруч маленьку колисочку з немовлям.
– Це я намалював, – гордо пояснив Іванко. – Тут усі: ти, мама, тато Дмитро, я і лялька. І потяг. Він теж наш.
