Того вечора я повернувся з роботи о пів на десяту. Пальці ще тхнули бензином, під нігтями чорніло мастило, яке не змивалося навіть після двох разів з господарським милом. На сходовому майданчику пахло сирим бетоном і чужим розігрітим борщем — у сусідів знизу завжди варили щось жирне. Я вставив ключ у замок, провернув — і відчув, як усередині щось обірвалося. Двері були незамкнені. Вхідні двері. О першій годині ночі. Я знав, хто всередині, ще до того, як побачив у передпокої її капці.
Марта стояла в кухні, одягнена в дорожню куртку, з валізою біля дверей. На плиті грілося щось у каструлі, але вона навіть не торкнулася. Її телефон лежав на столі, екран світився. Я глянув — там було фото нашої кухні з підписом моєї матері: «Довела до ладу діток. Вони вічно зайняті, а в сім'ї мусить бути жіноча рука».
— Ти знав, що вона викладає це в соцмережі? — спитала Марта, не підвищуючи голосу.
Я м'явся, як пес, якого застукали на смітнику. — Вона хотіла як краще. Ти ж сама бачиш — удома чисто, їсти зварено.
— Я не про це питаю, — вона переклала телефон на край столу, наче він був брудним. — Я питаю, чи ти знав, що твоя мати оселилася у нас, поки мене не було?
Я знав. Звісно, знав. Мама дзвонила мені вдень, казала, що «прийде прибрати, бо ти ж сам не впораєшся, поки твоя працює на своїх зустрічах». Я не заперечив. Бо сперечатися з мамою — це як сперечатися з дощем; усе одно промокнеш, але ще й нерви витратиш. Я тримав язика за зубами, поки Марта не повернулася з відрядження і не застала маму в нашій спальні, коли та перекладала білизну у шафі.
— Ти віддав їй ключі, — сказала Марта. — Ти віддав їй ключі від квартири, яку я купила на свої гроші. Квартири, за яку я платила щомісяця, поки ти навіть не знав, скільки коштує комуналка. Віддав, не спитавши мене. А тепер вона тут господиня.
Я спробував виправдатися: — Вона самотня. Їй треба відчувати, що вона комусь потрібна. Я думав, що це дрібниця — ну, ключ.
— Ключ — це не дрібниця, — Марта скинула куртку, але не роззулася, наче збиралася тікати. — Ключ — це межа. І ти переступив її за моєю спиною.
Тієї ночі я пішов до мами. Пояснив, що Марта обурена, що так не можна. Мама сиділа на кухні, колупала нігтем край скатертини й пхикала: «Вона тебе не цінує. Ти їй як меблі». Я не знав, що відповісти. Бо я й сам почувався меблями — шафою, яку пересувають туди, куди треба господині. Але з іншого боку, меблі не віддають ключі чужим людям.
Наступного ранку я повернувся з квітами. Купив три гербери в переході біля ринку — дешеві, але яскраві. Марта навіть не глянула на них. Вона пакувала речі у валізу.
— Я їду до Моршина, — сказала вона. — Мені треба повітря.
— Я обіцяю, що мама більше не прийде, — я говорив швидко, щоб не заплакати. — Я заберу ключі. Я все зміню.
Вона застібнула блискавку валізи. — Ти не зміниш. Ти просто скажеш їй «мамо, не ходи», а вона все одно прийде. І ти їй нічого не скажеш, бо боїшся, що вона образиться. А я більше не можу жити в будинку, де є ще одна жінка, яка вирішує, коли мені прокидатися й де стояти моїм чашкам.
Вона поїхала. Я залишився сам. Мама, звісно, прийшла. Принесла банку консервованих огірків і торбу з дерунами. Я сидів на дивані, дивився, як вона миє підлогу, і думав: а може, я просто боягуз, який не вміє ні жити з жінкою, ні сказати мамі «годі».
За три дні я подзвонив Марті. Вона не взяла слухавку. Потім зателефонувала сама, ввечері.
— Я повертаюся завтра, — голос був холодний, як листопадова вода. — Будь вдома.
Я приготувався. Прибрав у квартирі, застелив ліжко, поставив у вазу ті самі гербери, що вже зів'яли. Купив сирник і молоко. Мама не приходила — я нарешті насмілився попросити її почекати, і вона образилася, але я вперше не побіг за нею.
Марта приїхала о сьомій вечора. Зайшла без стуку — у неї ж були ключі. Я стояв у коридорі, не знав, куди подіти очі.
Вона пройшла на кухню, поставила сумку на стілець, відкрила холодильник, подивилася на сирник, на молоко. Тоді витягнула з сумки теку. Папку з документами.
— Я зняла тебе з реєстрації за цією адресою, — сказала вона, поклавши теку на стіл. — Це офіційно. Тридцять днів — і ти не маєш права тут жити. Квартира моя, я купила її за вісімсот сорок тисяч гривень. Ти не вклав ні копійки. Тепер я змінюю замок.
Я не міг поворушити язиком. Вона дістала з сумки новий циліндр — блискучий, у пластиковому блістері. Поклала його поруч із текою.
— Я викликала майстра, він прийде зараз, — вона скинула рукавички, яких я навіть не помітив. — Ти можеш забрати свої речі. Вони у спальні, на правій полиці.
Я відчув, як підлога тікає з-під ніг. — Марто, давай поговоримо. Я все зрозумів. Я більше не дам їй ключі. Я скажу, щоб не приходила.
Вона глянула на мене — і я побачив у її обличчі не злість, а втому. — Ти не зрозумів, Богдане. Справа не в ключах. Справа в тому, що ти завжди обираєш її. Коли треба було вибрати між мною і її приходом без попередження — ти вибрав її. Коли я просила захистити мене від чужого втручання — ти мовчав. Ти існуєш у цій квартирі, але не живеш. Ти ніби квартирант, який чекає, коли господиня вирішить, чи можна йому залишитися.
Вона не кричала. Говорила так, як говорять про погоду. І від цього ставало ще гірше.
Майстер прийшов за двадцять хвилин. Я стояв у передпокої, тупо дивився, як він знімає старий замок, встановлює новий. Марта підписала акт, розрахувалася — я бачив, що вона дала готівку, і мені стало соромно, що я навіть не знав, скільки в нас було готівки.
Потім вона простягнула мені пакет з моїми речами. На дні були мої робочі штани, светр, дві футболки, бритва. Усе, що я мав у цій квартирі.
— Ключ від нового замка тобі не дам, — сказала вона. — Якщо треба забрати щось іще — подзвони, я відчиню. Але тільки за попередньою домовленістю.
Я взяв пакет. Він був напрочуд легким. Я вийшов на сходовий майданчик і почув, як за мною клацнув новий замок. Звук був чистий, металевий. Як крапка.
Я спустився на перший поверх. Біля під'їзду побачив маму. Вона стояла з торбинкою, з якої стирчало горлечко пляшки — принесла мені узвар. Побачила мій пакет, мій вираз обличчя, і все зрозуміла.
— Вона тебе вигнала? — мамин голос став тонким, як скло. — Я ж казала! Я ж казала, що вона тебе не любить! Я зараз піднімусь і скажу їй усе, що думаю!
Вона рушила до дверей, але я вхопив її за лікоть. Не боляче, але твердо.
— Не треба, мамо. Вона не винна. Це я винен. Я віддав тобі ключі, я мовчав, я ховався. Це я зруйнував наш дім. Не вона.
Мама завмерла. Її обличчя скривилося, і на мить вона стала схожа на маленьку ображену дівчинку. Потім різко висмикнула лікоть і пішла геть, не озираючись. Її капці шльопали по асфальту, і я подумав, що вона так і не зняла домашні капці, коли виходила з дому.
Я постояв ще трохи біля під'їзду. Подивився на вікна свого — тепер уже не свого — поверху. У кухні горіло світло. Марта сиділа за столом, наливала собі чай. Вона не дивилася вниз. Вона просто сиділа, тримала горнятко обома долонями, і я бачив, як пара здіймається над столом.
У кишені брязкнув старий ключ — той, що вже не підходив. Я витягнув його, повертів у пальцях. Метал був теплий. Я розмахнувся і закинув його далеко в кущі, що росли біля сміттєвих баків. Він зник серед листя.
Того вечора я поїхав до мами. Але в її квартирі мені вже не хотілося лишатись. Я зняв кутову кімнату в старому будинку на вулиці Паньківській. Там пахло вогкістю і старими газетами. Господиня просила наперед шість тисяч вісімсот гривень. Я віддав, не торгуючись.
А наступного дня пішов на роботу. Став над розібраним двигуном, узяв гайковий ключ і почав викручувати перший болт.
