— Здай доньку в інтернат, мені треба місце під вудки, — сказав Тарас так буденно, ніби просив передати сіль.
Оксана саме витирала руки об рушник, що висів на дверцятах кухонної шафи. Завмерла. Перепитала — може, недочула. Він повторив те саме, тільки повільніше, наче для дитини.
Кухня в них у Кам'янці-Подільському була невелика, з видом на подвір'я, де сусідка знизу щовечора вибиває килими, а взимку з вікна тягне морозом, бо рама розсохлась ще за минулих господарів. Тарас сидів за столом і складав квитанції рівною стопкою — звичка, яку Оксана колись вважала милою.
— Дві тисячі сімсот, — він постукав пальцем по папірцю, навіть не піднявши очей. — Вода. За минулий місяць. Це ненормальна витрата, Оксано. Нас троє, а тече так, наче тут автомийка працює цілодобово.
— Нічого дивного ми не витрачаємо. Готую, перу. Соломія після художньої школи миється.
— Отож — Соломія, — тепер він таки подивився, поверх тонкої оправи окулярів. — Твоя донька щовечора по сорок хвилин стоїть у душі з тією моторошною музикою. Я засікав. Це вже не гігієна, а марнотратство.
Оксана відчула звичне тяжіння в грудях, яке останніми місяцями з'являлося дедалі частіше. Разом вони жили вже два роки. Коли Тарас переїхав до її двокімнатної квартири, здавалося — пощастило. Працював менеджером із логістики на овочевій базі, руки мав золоті: за перший тиждень полагодив зливний бачок і протікання під ванною. Соломії тоді було одинадцять, доньку новий чоловік матері зустріла насторожено, та істерик не влаштовувала.
Справжні проблеми почалися десь пів року тому, коли Тарас захопився спінінговою риболовлею на Дністрі. Спершу біля вхідних дверей з'явився один чохол з вудлищем. Потім на лоджії виросла ціла стійка. Далі — пластикові контейнери, тубуси, коробочки з силіконовими приманками, котушки, ціну яких він переважно не називав. Хоча інколи все ж хвалився.
Тиждень тому крутив перед нею яскраво-зелену штучну рибку.
— Японський воблер, — казав майже урочисто. — Через хлопців з форуму замовляв. Знаєш, скільки коштує? Приблизно як твої зимові чоботи.
Оксана тоді промовчала. Влітку збиралися до Трускавця на профілактику, але спільні заощадження останнім часом поповнювалися майже виключно з її зарплати адміністраторки стоматологічної клініки. Тарасові премії йшли на те, що він називав турботою про своє «ментальне здоров'я». А тепер саме він влаштовував їй допит через воду.
— Тарасе, дівчинці тринадцять. Те, що вона щодня миється, — це нормально.
— Ненормально — не рахуватися з людиною, яка тебе утримує, — відрізав він. — Я в цей дім вкладаюсь. Продукти купую. Інтернет наперед на пів року оплатив. А у відповідь — нуль вдячності.
У передпокої хряснули двері. Соломія повернулася зі школи, рюкзак гупнув об підлогу.
— Соломіє! Взуття на полицю постав!
З передпокою долинуло невдоволене сопіння, кросівки прошаркотіли по підлозі, двері кімнати різко зачинилися.
— Бачиш? Жодної поваги, — Тарас скривився, наче в нього раптом заболів зуб. Підвівся, пройшов повз неї на лоджію, дістав мікрофіброву серветку і почав протирати блискуче вудлище.
Оксана дивилася йому в спину і все частіше не розуміла, куди подівся чоловік, поруч з яким колись уявляла свою старість. Він не пив, не піднімав руку, справно ходив на роботу. Просто помалу заповнював собою весь простір її квартири, витісняючи з нього і її, і доньку.
Наступного дня був вихідний. З «Сільпо» Оксана повернулася раніше, з двома важкими пакетами. Тихо відчинила двері, розулася. Тарас того дня працював з дому. Вона пройшла коридором і зупинилась біля прочинених дверей кімнати доньки.
Соломія була в школі. А Тарас стояв усередині — з жовтою будівельною рулеткою в руках, витягував металеву стрічку, притискав до стіни, ворушив губами, щось рахуючи, записував цифри в записник.
— Що ти тут робиш?
Тарас здригнувся. Стрічка з різким тріском втяглась у корпус.
— О, ти вже вдома. Тут розраховую дещо.
— Що саме ти розраховуєш у кімнаті моєї доньки?
Пакети вона лишила прямо на підлозі. Тарас сховав рулетку в кишеню домашніх штанів і пішов на кухню. Оксана — за ним.
— Сідай, — показав на стілець. — Поговорити треба. Я давно збирався.
Вона лишилась стояти.
— Кажи. Я і так почую.
Він дістав смартфон, кілька разів торкнувся екрана, поклав перед нею на стіл. Сайт якогось навчального закладу, фотографії дітей з мольбертами на тлі цегляних корпусів серед сосон.
— Художній ліцей-інтернат під Хмельницьким, — рівно пояснив він. — Відгуки чудові. Дитина повністю занурюється в творче середовище. Педагоги професійні, не як у вашій студії в підвалі.
— І що це має означати? Це майже сто кілометрів звідси.
— Це майже ідеальне рішення для оптимізації нашого життя, — Тарас склав пальці домиком. — Соломії там буде краще. П'ять днів проживання, харчування входить у вартість. На вихідні зможе приїжджати. А звикне — можна й вихідні там проводити.
Сенс його слів доходив до неї поступово.
— Ти пропонуєш здати мою дитину в інтернат? За сто кілометрів від дому?
— Я пропоную нормальний вихід із ситуації, — поправив він. — Дивімося тверезо. Зараз квартира схожа на проходний двір. Дівчинка займає найкращу, найсвітлішу кімнату. Дванадцять квадратів. Заради чого? Щоб розводити там безлад і хамити мені?
Він підвівся, заходив по кухні, заклавши руки за спину.
— Я все порахував. Навчання платне, так. Але якщо скласти витрати на харчування тут, воду, електрику — вийде приблизно однаково. Зате звільниться кімната.
— І що ти робитимеш у звільненій кімнаті?
— Кабінет, — без вагань відповів він. — Оксано, мені реально потрібне місце для роботи. Двічі на тиждень працюю з дому. На кухні неможливо зосередитися. Біля вікна стане комп'ютерний стіл. А вздовж стіни, яку я щойно вимірював, ідеально розміститься стійка для вудилищ. На лоджії постійно міняється температура, японський графіт від цього псується. Такі речі мають зберігатися при нормальній вологості.
Кожна фраза падала в тишу кухні важко й чітко.
— Тобто, — Оксана говорила повільно, намагаючись утримати голос рівним, — ти ходив з рулеткою по кімнаті моєї доньки, щоб перевірити, чи поміститься там твоє знаряддя для риболовлі?
— Я думав про наше майбутнє! — обурився він, і справді виглядав так, ніби не розумів, що саме її зачепило. — Оксано, міркуй тверезо. Соломії вже тринадцять. Час ставати самостійнішою. А мені потрібен свій простір, щоб нормально працювати і забезпечувати родину. Я більше не можу існувати в цьому нескінченному дитячому садку!
Він підійшов ближче.
— Вирішуй. Або Соломія переїжджає в ліцей на п'ятиденку, і ми нарешті живемо як нормальні дорослі люди, або я більше ні в що не втручаюся. Терпіти її підлітковий егоїзм я більше не збираюся.
Оксана дивилась на чоловіка навпроти. На акуратно підстрижену бороду, тонку оправу окулярів, впевнену позу людини, яка звикла вважати себе господарем становища. І раптом усвідомила дивовижно просту річ: їй не боляче. Не хочеться ні плакати, ні кричати. У голові щось остаточно стало на місце: цьому чоловікові більше не місце в її квартирі. І краще, щоб він пішов звідси просто зараз.
— Я тебе зрозуміла.
Вона розвернулась і мовчки вийшла з кухні. Пройшла коридором, не глянувши на пакети з продуктами, відчинила двері лоджії й ступила на холодний бетон.
Тут було справжнє царство Тараса. Три стійки для вудилищ. Рівно виставлені тубуси. Прозорі коробки з блешнями, розсортованими за кольором і вагою.
Оксана нахилилась, висунула нижню шухляду господарської тумби. Там лежав рулон чорних мішків для будівельного сміття — щільних, об'ємом сто двадцять літрів, купувала їх навесні для роботи на городі під Дунаївцями, де мати мешкає.
Відірвала один мішок, струснула, розправляючи. Зняла з полиці органайзер — той самий, з дорогими японськими воблерами, ціну яких Тарас порівнював із її зимовими чоботами. Дбайливо перекладати не збиралася: клацнула защіпками, перевернула коробку над мішком. Яскраві пластмасові рибки з сухим шурхотом посипались на чорне дно.
— Ти що робиш?! — Тарас влетів на лоджію, очі за скельцями окулярів стали величезними. — Відійди від моїх снастей!
Вона не відповіла. Зібрала з полиці кілька котушок, не турбуючись, що волосінь одразу почала плутатись, кинула слідом за приманками.
— Ти з глузду з'їхала?! — він рвонувся перехопити її руку. Оксана відштовхнула його ліктем.
— Звільняю простір, — сказала спокійно.
Відірвала другий мішок. Зняла зі стійки дорогий японський спінінг з графіту. З грудей Тараса вирвався якийсь дивний здушений звук. Ламати вудлище вона не збиралась — просто засунула його цілком у пакет. Кільця чіплялися за щільний поліетилен. Слідом полетів другий спінінг, третій.
— Ти ненормальна! — кричав Тарас, остаточно втрачаючи свій діловий вигляд. — Ти розумієш, скільки це коштує?! Я в цю квартиру душу вкладав! Сантехніку ремонтував! Інтернет оплатив!
Оксана туго стягнула завʼязки на першому мішку. Дістала з кишені телефон. Кілька місяців тому встановила застосунок вантажного таксі — тоді збиралась відвезти старий комод на дачу, поїздка так і не відбулась. Картка вже була збережена. Програма відкрилась миттєво.
— Що ти робиш? Кому дзвониш?
— Вантажівка буде за дванадцять хвилин, — Оксана підняла на нього спокійний погляд, без сліз і без злості. — Все понесеш сам. Кабінету в цій квартирі в тебе не буде. І тебе тут теж більше не буде. Збирайся.
Тарас застиг, дивлячись на неї так, ніби перед ним стояла зовсім незнайома жінка.
— Ти серйозно? — нервово хмикнув він, намагаючись повернути собі впевненість. — Через оцю малолітню хамку сім'ю руйнуєш? Та кому ти будеш потрібна в сорок п'ять? Ще й з дитиною! Ти навіть комуналку сама не потягнеш!
— Потягну, — відповіла вона рівно, зав'язуючи другий мішок і присуваючи його ногою до дверей лоджії. — До речі, на воді якраз зекономлю.
Телефон коротко завібрував.
— Машина вже призначена. Білий «Форд Транзит», стоїть біля другого під'їзду. Безкоштовне очікування — п'ять хвилин, далі рахують простій. Оплачуєш сам.
Тарас відкрив рота, явно збираючись сказати щось їдке, але глянув на чорні мішки — там впереміш лежало все те, що останні півроку займало в його житті чи не головне місце. Уся впевненість наче випарувалась. Він нарешті зрозумів: Оксана не істерить. Не намагається залякати. Не чекає вибачень, після яких усе повернеться на свої місця. Це справді кінець.
Мовчки підхопив обидва мішки. Важко дихаючи, протиснувся повз неї в передпокій, нашвидку взув черевики, не зав'язуючи шнурків. За кілька секунд клацнув замок вхідних дверей, за стіною загуготів ліфт.
Того ж вечора Оксана сіла за стіл на кухні з ноутбуком і папкою документів на квартиру. Прописка Тараса лишалась тимчасовою — ще з моменту переїзду вона свідомо не оформляла її постійною, хоч він і натякав кілька разів. Тепер зателефонувала до паспортного столу й дізналась: досить заяви від власниці, щоб зняти його з реєстрації. Записалась на прийом на четвер.
Минуло два тижні. Оксана сиділа на кухні, перед нею стигла тарілка з рум'яними оладками. Навпроти вмостилась Соломія, гойдала ногою під столом, із захопленням розповідала про нову викладачку композиції — про те, як та показала натюрморт з айвою і сказала, що в Соломії «дуже точне око на світло».
Оксана слухала доньку, підперши підборіддя долонею, зрідка позираючи у вікно, де сусідка знову вибивала килим на морозі, хоч надворі стояв кінець серпня і сонце ще пекло.
Квартира тепер здавалась незвично просторою. Ніхто більше не засікав хвилини під душем. Ніхто не заповнював лоджію дорогими іграшками, водночас читаючи лекції про економію. А головне — кімнатою доньки більше ніхто не ходив з будівельною рулеткою, приміряючись, куди поставити стійку для вудилищ.
На лоджії, де раніше стояли три стійки, тепер сохли на мотузці рушники і Соломіїн етюдник з акварельними фарбами, розкритий на підвіконні.
