Мене звуть Оксана, і двадцять три роки я стою за прилавком у квітковому кіоску навпроти Слобідського ринку в Харкові — того, що біля кінцевої дев'ятого трамвая. Взимку пахне мандаринами й ялинковою хвоєю, влітку — півоніями й пилом від маршруток, а я бачу, мабуть, половину району: хто до кого йде, хто кого зустрічає, хто купує три гвоздики, бо більше немає на що.
У той четвер, наприкінці серпня, коло мого кіоску зупинилася жінка — Валентина Іванівна, я знаю її років десять, вона живе в сусідній дев'ятиповерхівці й щоразу купує жоржини, коли в неї гарний настрій. А поруч із нею стояла онука Ліза, дівчина років двадцяти двох, у навушниках на шиї, з телефоном у руці, спрямованим просто на бабусине обличчя.
— Бабо, постій так, не рухайся, — сказала Ліза. — Я для проєкту знімаю, у мене завдання в універі: "старість очима молоді". Треба, щоб ти щось таке сказала… ну, зворушливе. Про те, як це — бути старою.
Валентина Іванівна опустила сумку на асфальт і подивилась на екран телефону, а не на онуку.
— Ти мене знімаєш, як експонат?
— Бабо, ну не сварись, мені бали за це ставлять. П'ять хвилин відео — і все, викладу в груповий чат, викладач подивиться.
— А мене питала, чи я хочу, щоб мене дивився якийсь викладач?
Я саме розкладала айстри в цебро з водою і бачила, як у Лізи смикнулось обличчя — вона не чекала опору, думала, бабуся просто щось скаже зворушливе, як завжди каже старим людям кіно.
— Ну бабо. Це ж не про тебе особисто, це загальна тема.
— Загальна тема — це я, — відповіла Валентина Іванівна і забрала в неї з рук сумку. — Вимкни камеру.
Ліза не вимкнула, тільки опустила телефон нижче, до пояса, наче так менш нахабно.
— Я думала, тобі приємно буде розповісти.
— Приємно розповісти онуці. Не приємно бути матеріалом для заліку.
Повз кіоск проїхав дев'ятий трамвай, дзеленькнув на повороті, кілька секунд ми мовчали, чекаючи, поки стихне гуркіт. Валентина Іванівна дивилась услід трамваю, ніби рахувала щось про себе.
— Ти в мене питаєш, як це — почуватися старою, — сказала вона нарешті, вже тихіше, і сіла на лавку біля кіоску, яку я тримаю для покупців з важкими сумками. — А в мене онлайн, чи як там, треба щось коротке й гарне сказати. Так не буває.
— Ну добре, вимкну, — Ліза справді сховала телефон у кишеню джинсів, різко, наче обпеклась. — Просто розкажи, як є. Без камери.
Валентина Іванівна помовчала, дістала з сумки хустинку, витерла спітнілу шию.
— Знаєш, коли Толя помер, — сказала вона, — я три місяці ходила по квартирі й не могла зрозуміти, навіщо готувати їжу на одну людину. Варила борщ на цілу каструлю, як звикла за сорок два роки, а потім половину виливала. Ти цього не знімеш для викладача.
Ліза стояла, тримаючи бабусину сумку, і мовчала — вже без телефону в руках, просто слухала.
— А потім якось звикла. Навчилась варити борщ на одну каструльку менше. Це теж старість — не мудрість якась, а просто навчилась варити менше борщу.
Вона засміялась сама з себе, коротко, і полізла в гаманець — старий, потертий, із застібкою, яка клацає надто голосно.
— Дай мені он ті жоржини, — сказала вона мені, — жовті, три штуки.
Я загорнула квіти, а вона продовжила, вже дивлячись на Лізу:
— Мені начхати, що подумають про мою кофту чи що я забула ключі вдруге за тиждень. Але тобі не начхати, що подумає викладач про твоє відео. Ось різниця між нами, а не оця вся балаканина про мудрість.
— Бабо, ти жорстко якось, — сказала Ліза, і в голосі в неї щось тремтіло, не образа, скоріше розгубленість.
— Не жорстко. Просто ти прийшла знімати старість, а зустріла мене. Це різні речі.
Я порахувала здачу і простягнула — сімнадцять гривень, дрібними, бо більше не було. Валентина Іванівна взяла букет, затиснула під пахвою.
— Хочеш, поможу тобі щось написати для того заліку? — сказала вона онуці вже м'якше. — Не про камеру. Просто сядемо ввечері, чаю поп'ємо, розкажу про діда, про котів, яких ми ховали під грушею на дачі. Ти запишеш, що треба.
Ліза кивнула — раз, коротко — і взяла бабусю під лікоть.
— Тільки без телефону, — додала Валентина Іванівна.
— Без телефону, — погодилась Ліза, і телефон так і лишився в кишені, поки вони йшли до під'їзду, повз лавку, повз мій кіоск, не поспішаючи, хоча трамвай на кінцевій уже готувався рушати назад у бік Барабашова.
Я ще довго стояла з мокрими від айстр руками, дивлячись їм услід. Ліза раз озирнулась — не на мене, на бабусину спину, — і трохи прискорила крок, щоб іти з нею поруч, а не позаду.
