Мій зять, Максим, одинадцять років заходив у мою квартиру, як у власну. Без стуку. Взуття лишав у передпокої так, щоб об нього спіткнувся кожен, хто заходить. Пульт від телевізора клав завжди на той самий підвіконник, хоч я сто разів просила класти на столик.
У нашому будинку на Пасічній, у Франківську, стіни товсті, але голоси розносяться по сходовій клітці, як по димоході. Я чула, як Максим гримає дверима внизу, ще до того, як він піднявся на другий поверх. Завжди знала, що він іде, і завжди в шлунку ставало тісно. Мій чоловік Тарас казав: «Та облиш, Ганю, він просто такий». Але я бачила, що він не «такий». Він такий тільки в нас.
Автомайстерню після батька Максим переписав на себе три роки тому, ще за життя Тараса. Тарас тоді хворів, підписував папери в лікарні, не питаючи, що підписує. А Максим стояв біля ліжка з течкою й казав: «Тату, це просто формальність, щоб майстерня не пропала». Чотирнадцять мільйонів двісті тисяч гривень. Стільки коштував заклад на Вовчинецькій, з двома підйомниками, фарбувальною камерою і підсобкою, де він тримав свої мотоцикли. Після смерті Тараса Максим навіть не запропонував мене якось компенсувати. Навіть не згадав.
Моя донька Оксана нічого не знала. Максим сказав їй, що майстерню отримали «в родині» і що все владнано. А я не хотіла влаштовувати скандали при онуках.
Минулого четверга прийшли на обід. Борщ, котлети, салат з огірків. Максим їв, плямкав, а тоді дістав телефон і почав показувати фотографії. Нова машина. Toyota Land Cruiser, 2023 рік, шістдесят п'ять тисяч доларів. «Службова», сказав і підморгнув мені, ніби в нас спільна таємниця. Того підморгування я не забуду. Тоді я вирішила.
У неділю вранці подзвонила адвокату. Пан Ігор Стецько, у справах спадщини, порадила знайома з ринку на Вовчинці; вона теж колись боролася за своє після чоловіка. У понеділок ми зустрілися.
— Мені потрібен нотаріальний акт з 2019 року і документи майстерні, — сказала я.
Стецько дивився на мене поверх окулярів. Сивий, спокійний чоловік, на столі — фото собаки й термос з кавою. У кабінеті пахло сигаретами, хоч на дверях висіла табличка «не палити».
— Ганно Василівно, якщо підпис ставили в лікарні, а чоловік був під дією ліків… Це може бути підставою для скасування дарчої.
— Скільки це триватиме?
— Пів року. Може, довше.
— Починайте.
Я не сказала про це ні Оксані, ні нікому. Максим дізнався через два тижні, коли до майстерні прийшов виконавець з попереднім арештом майна за рішенням суду. Подзвонив мені того ж вечора. Кричав так, що довелося відсунути слухавку від вуха. «Я тебе знищу, стара!» — це було найм'якіше, що я почула.
У середу прийшла Оксана. Стояла на порозі, обличчя біле, як стіна. Поклала на столик ключ від моєї квартири. Звичайний, з брелоком у формі мушлі, яку я купила їй у Затоці вісім років тому. Не подивилася мені в очі. Сказала: «Мамо, вибирай. Або справа, або я і діти». І вийшла, перш ніж я встигла відкрити рота.
Я потім дві години сиділа за столом, дивилась на цей ключ. За вікном йшов дощ, у ринві щось стукало, рівномірно, як маятник. Мушля була пощерблена з краю — від того, як Дениско, мій онук, гратися нею, коли йому було три роки. Тепер йому одинадцять. Вчиться в четвертому класі, любить малювати літаки. З листопада не подарував мені жодного малюнка, бо Максим заборонив.
У п'ятницю вранці сіла на тролейбус номер три до центру. Вийшла біля ринку, пішла в бік суду, зустрітися зі Стецьком. У кав'ярні на Незалежності випила каву, до якої так і не доторкнулась. Спостерігала за голубами на зупинці, як вони билися за шматок хліба. Стецько сказав, що суддя призначив засідання на березень, але Максим подав клопотання про відхилення позову. Причина: «відсутність правових підстав». Його адвокат, якийсь Волинець, відомий на розлученнях, стверджує, що Марія Петрівна, сусідка і по сумісництву бухгалтер майстерні, підписала в 2019 році заяву, що Тарас був при повній свідомості.
Брехня. Марія Петрівна тоді була в Польщі, у доньки. У мене є її авіаквиток, бо це я їй його роздруковувала. Зі збереженою датою. Лежав у мене в шухляді з документами, поряд з договором на інтернет. Показала його Стецьку. Він усміхнувся, вперше за місяць.
— Це все змінює, — сказав він.
У неділю, рівно о восьмій ранку, задзвонив домофон. Подивилась у вічко. Максим стояв унизу, з букетом троянд, які виглядали так, ніби куплені на заправці, і з пакетом із супермаркету. Натискав кнопку раз за разом. Не відчинила. Вийшла через чорний хід, через двір, повз сушарку для білизни й контейнери для скла. Поїхала на цвинтар на Микитинцях, до Тараса. Запалила лампадку, куплену в кіоску за п'ятнадцять гривень. Поправила листя на могилі і сказала до його фотографії: «Витримаю, старий. Витримаю».
Телефон дзвонив весь час. Максим писав повідомлення. Я їх не читала. Видаляла одразу, навіть не дивлячись. Одне не встигла видалити, бо воно відкрилося саме. «Віддай справу, і побачиш онуків». Видалила.
Засідання було четвертого березня, о дев'ятій сорок. Зал двісті чотирнадцять, на другому поверсі, поруч із залом, де розлучалися якісь люди, бо з-за дверей чути було дитячий плач. Суддя, жінка років п'ятдесяти, в окулярах на ланцюжку, читала документи, не піднімаючи голови. Стецько представив авіаквиток Марії Петрівни. Волинець намагався щось пояснити, що це помилка в даті, що вона повернулась раніше, що заяву підписано в нотаріуса. Суддя попросила номер реєстру нотаріальних дій. Волинець замовк. Тоді Максим підвівся.
— Це якась помилка. Тато сам хотів мені це дати. Я був біля його ліжка. Він сказав: «синку, майстерня твоя». Я лише оформив формальності.
І дивився на суддю, а потім на мене. Я сиділа, крутила в пальцях брелок з мушлею, той, що Оксана лишила мені в середу. Суддя призначила дату оголошення рішення: через тиждень, чотирнадцятого березня.
Вийшла з суду. Максим чекав перед входом, разом з Волинцем. Підійшов близько, так що я відчула запах його одеколону, різкого, з ноткою перцю.
— Віддай справу, — сказав тихо. — Оксана не хоче тебе знати. Діти теж. Думаєш, виграєш? Це роки. Знищиш себе, а навіщо?
Подивилась на нього. Дістала з сумки конверт, той, з документами, що підготував Стецько, з нотатками до апеляції, на випадок, якщо суд вирішить не на мою користь.
— Ні, — сказала я. — Не віддам.
Сіла в тролейбус номер вісім, у бік Микитинців. За вікном минали панельні будинки, магазини з телефонами, кіоск з шаурмою. У динаміку оголошували зупинки. Люди сідали, виходили, ніхто ні на кого не дивився.
Вдома дістала з шафи коробку, що стояла там з дня смерті Тараса. Були в ній його папери, старі календарі, квитанції за світло. На самому дні знайшла конверт, жовтий, з написом «Для Ганнусі». Тарас лишив його перед тим, як пішов до лікарні. Не відкривала його раніше, бо боялась того, що в ньому знайду. Тепер розірвала краєчок.
Всередині був лист, два аркуші із зошита в клітинку, списані його косим почерком, і ключик від банківської скриньки. У листі Тарас перепрошував за те, що підписав папери, не читаючи. Писав, що був стомлений, отуманений ліками, і якщо Максим колись зайде задалеко, я маю відкрити скриньку в банку на Галицькій. Номер скриньки: чотириста сімнадцять. Додав: «Там є те, що тебе захистить».
Наступного ранку пішла до банку. Скринька була маленька, металева. Повернула ключик, відкрила. Всередині лежав документ. Заповіт, складений у нотаріуса за два тижні до підписання дарчої, де Тарас передавав майстерню Оксані і мені порівну, а забезпеченням встановлював чотирнадцять мільйонів двісті тисяч гривень на рахунку, з застереженням, що виплата відбудеться, якщо дарчу на Максима буде скасовано.
Стецько, коли це побачив, похитав головою. Взяв документ у руки, прочитав двічі, потім поклав на стіл і зняв окуляри.
— Ганно Василівно, це виграшна справа. Нотаріус, дата, печатка. Тарас усе передбачив.
Чотирнадцятого березня суддя оголосила рішення: дарчу скасовано. Майстерня повертається до спадщини. Максим має чотирнадцять днів на передачу ключів, документів і всього рухомого майна. Волинець зблід. Максим різко підвівся, стілець з гуркотом вдарився об лавку. Суддя не підняла голови.
Вийшла з суду. Цього разу Максим чекав біля сходів, обличчя червоне, але мовчазний. Не підійшов. Тільки дивився, як я йду до тролейбуса. Дістала з кишені документ з рішенням і сіла. Двері зачинились. Тролейбус рушив. Максим стояв на зупинці і робився все меншим.
Увечері подзвонила Оксана. Не кричала. Плакала. Запитала, чи правда, що батько лишив майстерню нам, що Максим її обманув. Сказала їй прийти.
Прийшла наступного дня, з Дениском і з маленькою Софійкою, якій чотири роки і яку я востаннє бачила, коли їй було два. Дениско приніс мені малюнок. Літак. Під ним написав: «для бабусі, щоб було краще». Повісила його на холодильник магнітом з Карпат, там, де раніше висіла картка з номером майстерні.
Через тиждень Стецько надіслав мені лист. Максим подав апеляцію, але відкликав через три дні. Кажуть, сказав Волинцю, що вже немає з чого платити. Ключі від майстерні передав через Оксану. Не приїхав за своїми речами, а я їх не чіпала. Стояли в коробці біля дверей. Врешті Оксана забрала коробку і відвезла йому під браму, під дощем.
Через два тижні після рішення я забрала ключі. Поїхала на Вовчинецьку, відкрила ворота. У майстерні пахло мастилом, старою олією і пилом. На стіні висів календар за 2022 рік, відкритий на березні. Підйомники були брудні, але справні. Сіла за стіл Максима, у його шкіряне крісло, куплене за гроші, які він вважав своїми. Відкрила шухляду.
Всередині лежала платіжна карта, яку Тарас отримав від банку на випадок службових витрат. Максим про неї не знав. Взяла її, зламала навпіл і викинула в кошик. Потім подзвонила Богдану, механіку, що працював у Тараса дванадцять років. Запитала, чи повернеться. Відповів, що чекав на цей дзвінок давно.
Майстерня знову працює. У понеділок перший клієнт приїхав на техогляд. Срібляста Skoda Octavia, всередині пахло лісом, бо на дзеркалі висів такий ароматизатор-ялинка. Записала в зошит дату, пробіг і номерний знак. Тисяча триста двадцять гривень. Перші гроші, які заробила наша майстерня за роки. Сховала їх у скриньку, а на підвіконник поставила фотографію Тараса, ту, з рибою, з озера біля Печеніжина. Усміхається на ній, ніби повертається з довгої зміни.
Сьогодні вранці Максим прислав повідомлення. Перше за тижні. Коротке: «Віддай хоч інструменти. Немає з чого жити».
Не відповіла. Дістала з шухляди папірець з номером його рахунку, зім'ятий, з плямою від кави. Порвала його на дрібні шматки і кинула у вогонь, у металевому кошику на подвір'ї, поряд з контейнерами для скла. Дивилась, як папір скручується і чорніє. Потім повернулась до кабінету, відкрила зошит і записала наступний запис. Четвер, десята п'ятнадцять. Kia Sportage, 2021 рік. Клієнт просив перевірити гальма.
