Село Залісці під Рівним пахло у вересні димом з коминів і мокрим листям. У Марії Вирвич, у невеликому господарстві на краю села, того запаху майже не було чутно — бо на кухні з самого ранку варився борщ, а на підвіконні стояли горщики з геранню, яку ще перед війною садила свекруха Марії, коли сама була молодою молодицею в цій же кухні.
Марії було сорок два роки, чоловік Степан, троє власних дітей і ще двоє онуків від старшого сина Василя. Хата тріщала від людей. І все ж, коли сусідка з іншого кінця села, стара Одарка, померла й залишила по собі тітку чоловіка — далеку, майже чужу родичку — саме Марія зі Степаном сказали: беремо.
— Пам'ятаєш, як Одарка сиділа з тобою цілу ніч, коли Оленка хворіла на запалення легень? — сказала Марія чоловікові, витираючи руки об фартух. — Ніхто її не просив. Сама прийшла.
Степан нічого не відповів, тільки кивнув і пішов по ящик з інструментами, щоб звільнити місце на горищі. Нікому не треба було пояснювати більше.
Тітку звали Ганна. Їй було вісімдесят шість років, вона осліпла десять років тому і, кажучи прямо, як то в селі говорили, "вже не зовсім при собі". Забувала імена, плутала пору дня, часом плакала без причини. Сама не могла донести ложку до рота. Ніхто б їй не дорікнув, якби вона потрапила до будинку для літніх у Рівному — вона була далекою родичкою, не матір'ю, не бабусею. Але Степан тільки махнув рукою на ті балачки сусідів.
— Людина — не собака, щоб її віддавати, — сказав він за столом, і на тому все скінчилося.
Привезли їй клунок з речами — три сукні, потертий вервичка, фотографію якогось чоловіка у формі. Викупали, переодягли в чистий фартух, зав'язали хустинку під підборіддям. Над ліжком повісили килимок з оленями, хоча Ганна все одно нічого не бачила. Марія просто вирішила, що порожня стіна — це непорядок.
І почалося звичайне життя: борщ і гречана каша на обід, іноді дошик для дітлахів, чай з цукром по три ложечки, бо Ганна любила солодке. Проведення до вбиральні, переодягання, миття. І слухання її балачок — бо бабуся говорила без упину, тонким, тремтячим голосом, про речі, які не мали жодного сенсу.
Аж одного вечора, коли телевізор на кухні показував прогноз погоди, а Степан прибирав інструменти після роботи, Ганна сіла рівно на ліжку й сказала:
— У коморі злодій. Іди, Степане.
Степан засміявся, але пішов. У коморі застав п'яного сусіда, Петра, який пакував у мішок картоплю і два слоїки квашених огірків. Збіг обставин, подумав тоді Степан. Дурний збіг обставин.
Минуло, може, два тижні. Ганна сиділа на ліжку, перебираючи в пальцях намистини вервички, коли раптом застигла і простягнула руку, шукаючи рукав Марії.
— Нехай Роман не їде до міста. Машина розіб'ється.
Роман, наймолодший син, мав у суботу їхати з приятелем Юрком на концерт до Рівного, на старому "фольксвагені" Юрка — тому самому, яким вони завжди їздили удвох, Роман завжди спереду, поруч з водієм. Марія завагалась. Степан сказав, що це дурниці, але глянув на дружину, і щось у її обличчі його зупинило. Роман залишився вдома, хоча казився і грюкнув дверима так, що аж шибка задрижала.
Юрко поїхав сам. У неділю вранці задзвонив телефон — він врізався в огорожу на трасі до Рівного, точно на тому місці, точно о тій порі, коли вони мали там проїжджати удвох. Машина була розбита з боку пасажирського сидіння, того переднього, на якому завжди сидів Роман. Сам Юрко потрапив до лікарні зі зламаною рукою і струсом мозку. Ніхто вдома не сказав цього вголос, але всі подумали одне й те саме.
Відтоді вже ніхто не називав балачки Ганни маячнею при ній. Так, вона й далі плутала дні тижня, й далі не пам'ятала, що їла обід годину тому, й далі не могла сама донести ложку до рота. Але почали слухати.
У жовтні Ганна затялася, що хоче лотерейний квиток. Повторювала це щодня, тонким голосом, тягнучи Марію за рукав: купи квиток, купи квиток. Марія відмахувалась тиждень, потім другий. Врешті Степан, їдучи трактором по запчастини до сівалки, заїхав до кіоску "Патріот Лото" в Рівному і купив один звичайний квиток за тридцять гривень — більше щоб бабуся дала спокій, ніж з якоїсь віри.
Квиток лежав на серванті три дні, поки хтось узагалі перевірив номери. Перевіряла донька, Оленка, через застосунок у телефоні — і скрикнула так, що Степан упустив виделку на підлогу.
Виграли чотири мільйони двісті тисяч гривень.
У селі говорили по-різному — одні "щось із півмільйона доларів", інші "з чотириста з чимось тисяч", бо сама родина, як то у простих людей буває, говорила про це ухильно, аби ніхто не знав точно. Але сума була реальна: 4 200 000 гривень, переказані на рахунок у банку в Рівному, підтверджені папером, який Марія сховала до теки з родинними документами і замкнула в шухляді комода.
За ці гроші сплатили кредит на хату, купили Василеві вживаний "фольксваген транспортер" для розвезення товару, а Ганні — новий халат у квіточку, вафлі "Артек", які вона обожнювала, і гарну ковдру-покривало на ліжко, бордову із золотими візерунками.
— Вона ж і так не бачить того покривала, — сказав хтось із села із насмішкою.
— Вона бачить по-іншому, — відповіла Марія і більше на цю тему не розмовляла.
Тепер, майже рік по тому, коли по телевізору йде серіал після вісімнадцятої, а за вікном пахне скошеною травою і димом з сусідського вогнища, Ганна сидить на тому бордовому покривалі, у чистому фартуху й накрохмаленій хустинці, наче лялька. Перебирає вервичку в пальцях, погойдується злегка і наспівує щось лагідне своїм тонким голосом — ніхто вже не намагається розібрати слова, просто сидять біля неї, хто саме має час.
Вона й досі не пам'ятає, що їла обід. Досі не влучає сама ложкою до рота. Але Марія щовечора сідає біля неї на краєчку ліжка, бере її руку в свою і каже:
— Ну що там, тітонько, ще щось нам скажете?
І Ганна усміхається.
