У Верховичі, що за вісімнадцять кілометрів від Мукачевого, про Степана Гриня і досі розповідають. Він до сімдесяти п’яти років сам дах перекривав, а коли питали, хто по ньому лишиться, лише спльовував. Сім дочок. Жодного сина. Сусід на прізвисько Циган щоразу на питлі піднімав чарку і гигикав: «Гриню, ти б хоч раз у чуже подвір’я зайшов, може, побачив би, як хлопці робляться». Степан мовчав. Він взагалі з роками навчився мовчати так, що від того мовчання людям ставало ніяково.
Першу дочку назвали Марічка. Степан тоді ще всміхався. Друга — Орися. Третя — Варвара. Потім одразу двоє, близнючки Таня і Тома. Далі ще дві, і наостанок, коли жінці стукнуло сорок два, найменша — Соня. Сім разів він виходив на ґанок, сідав на східець і дивився на річку, що текла за городами. Сім разів запалював сигарету без фільтра. Жінка, Люба, після пологів щоразу відверталась до стіни і шепотіла: «Вибач, Степане». А він відповідав: «За що? Дитина наша, значить, така й мусить бути». І йшов у майстерню, де пахло стружкою і мастилом.
Він був теслярем. Найкращим на весь Іршавський район. Робив двері, що не рипіли десять років. Ставив крокви, що витримували карпатський сніг, коли з неба сипало по коліно за ніч. Вмів підігнати шип під паз так, що й лезо не зайде. І все те вміння, думав, піде в землю разом з ним.
Щовечора, коли дівчата засинали, Степан брав старий батьків кутник, протирав його ганчіркою і клав назад у скриню. Кутник був мідний, з позеленілим від часу ребром, і на ньому ще дід вибив позначку — «Г. С.». Гринь Степан. Те саме вибив колись і батько. А третій позначки вже не буде.
Дівчат ріс повен двір. Сім пар капців у сінях, сім рушників на жердці, сім різних характерів. Марічка — гостра, як терпуг. Орися — тиха, але вперта. Варвара — реготуха, весь час у якихось пригодах. Близнючки постійно сварилися за гребінці і разом співали на два голоси. Найменша Соня волочила за собою по подвір’ю стару линву і розповідала курці, якою буде вчителькою. Школи їм усім дав Степан, гроші витягав з дерева, як вмів: то контракт на альтанку, то лави для сільради, то труна комусь, хай Бог милує.
Коли Люба відійшла — так само тихо, як жила, — Степан лишився сам. Дочки з’їхались на похорон. Усі сім, з чоловіками, дітьми, онуками. Сиділи за столом, пили несолодкий узвар. Марічка, вже директорка школи, сказала: «Тату, переїжджай до мене. Маю вільну кімнату». Орися запропонувала продати хату і купити квартиру в Ужгороді. Близнючки між собою вже розписали, як возитимуть його по черзі. Степан дослухав, підвівся, сягнув з полиці кутник і поклав на стіл перед собою. «Оце, — каже, — мій паспорт. І моя прописка. Хто з вас знає, як ця штука працює?» За столом стало тихо. «А я знаю. І поки знаю, з двору не рушу».
На тому й роз’їхались.
Став він старіти. Спершу відмовила спина — на сімдесят четвертому вже не міг колоти дрова, брав у сусідів за відробіток. Потім ноги — раз упав біля шпихліра і лежав, поки не побачила сусідка через паркан. На сімдесят п’ятому спалив чайник і мало не пустив хату димом. Тоді й з’явилась біля воріт довга вантажівка з причепом, навантажена сосновим брусом. За нею — легковик Марічки і бусик, який узяв напрокат її чоловік. З машин вийшли всі сім, з чоловіками, дітьми, спальниками, каструлями. Найменша Соня — на підборах, хоча в цьому дворі бігала колись босоніж, до крові збиваючи п’яти об камінці.
Степан вийшов на ґанок, глянув на брус, на бензопилу в руках зятя Василя.
— Що це? — питає.
— Будівництво, тату, — каже Марічка. — Хату твою вже не витягнеш, у ній зиму не переживеш. Ми скинулись і будуємо тобі нову.
— Яку ще нову? — не второпав Степан.
— Розумну, — вставила Варвара, вже з телефоном у руці. — Бойлер, тепла підлога, душ, унітаз усередині. Все, як у людей. А то ти все життя до вітру через двір бігаєш.
Степан стояв і кліпав. Потім розвернувся, зайшов у хату, виніс кутник і простягнув Марічці.
— Ти його хоч раз у руках тримала?
Марічка взяла. Покрутила. Знизала плечима:
— Ні. Але ти навчиш.
Наступного ранку робота почалась. Думав Степан, що побавляться день-два та й роз’їдуться. Жінки — не теслярі. Що вони вміють? Марічка — педраду вести. Орися — бухгалтерію зводити. Варвара — перукарня, дві крісла в центрі. Таня з Томою — аптека і магазин. Соня взагалі штурман далекого плавання, усе життя по чужих морях, удома буває раз на рік.
Але бензопила в руках зятя загула рівно о сьомій ранку, як на лісоповалі.
І тут Степан побачив те, чого не чекав.
Марічка розклала креслення на капоті. Від руки, на міліметрівці, з розмірами, з позначками. І де опори, і де перестінки, і куди двері відчинятимуться. Степан придивився — куток у неї вийшов не кривий, а такий, як він сам би і ставив. «Хто тебе вчив?» — спитав. Вона всміхнулась: «Ти. Я ж у дитинстві з тобою в майстерні сиділа, поки ти думав, що я там метеликів ловлю».
Орися тримала в руках будівельний рівень так звично, ніби все життя шпаклювала стіни. Близнючки підвозили розчин, бризкались ним, як малими бризкались водою. Соня скинула підбори, взула батькові старі черевики сорок першого розміру, зв’язала волосся хусткою і стала подавати брус. Зять Ориси, тихий полярник, який раніше тільки техніку міг полагодити, за день збив каркас — Степан навіть не надивувався: дерево слухалось його рук, ніби той сам із нього зроблений.
Увечері Степан виніс кутник, поставив на новий фундамент і довго водив по ньому пальцем.
— Ану, — гукнув, — котра з вас мені скаже, де я тут помиляюсь?
Соня глянула на кут, потім на нього, потім знову на кут.
— Тут, — показала пальцем, — де ти стійку поставив, п’ять сантиметрів зайвих. Косину треба.
Степан засміявся. Перший за останні три роки той низький, розкотистий сміх вирвався з нього так, що за хатою собака загавкав. «Ну-ну, — каже. — Косину треба».
Хату поставили за вісімнадцять днів. Зруб — сосна, покрівля — цинк, ґанок вийшов широкий, з лавкою вздовж стіни. Степан якось уранці прокинувся о шостій, вийшов, а по всьому подвір’ю стоять відра з фарбою, а Варвара вже розписує лиштву біля фронтона. Не абияк, а ромбами — так колись її покійна мати вишивала сорочки. Степан сів на лаву, поклав руки на коліна і дивився, як кошлатий собака сусідський бігає під ногами, а десь на городах палять стерню. Пахло димом і свіжою сосною.
На новосілля зійшовся весь куток. І той самий Циган, що роками підколював, підняв чарку і сказав: «Гриню, ти, виходить, не синів не маєш, а сім майстрів при собі. Годиться». Степан хмикнув, нічого не відповів, тільки чарку підняв у відповідь.
А через місяць, коли доньки знову роз’їхались по своїх містах, він дістав кутник. Покликав сусідського хлопця, якому було чотирнадцять і якого батько лишив у баби, а сам подався на заробітки. «Так, — каже, — сідай. Візьми ось цей брусок. Покажу, як розмічати шип». Хлопець узяв брусок обома руками, притис до верстака, наче боявся, що той вислизне. Степан сидів у сутінках, перед ним на верстаку лежав мідний кутник. На ребрі було дві позначки: «Г. С.» — дідові і батькові. Третьої він собі так і не вибив.
Опустив долоню на плече хлопцеві.
— Не квапся. Дерево поспіху не любить. Почнемо завтра зрана.
А кутник загорнув у стару ганчірку і поклав назад у скриню. Кришка стукнула глухо, дерево об дерево. До ранку.
