— Скільки, Романе? — Тиждень. Може, два.
Ветеринар зім’яв у кулаці порожній шприц, намагаючись не дивитися в очі старому. Пан Ярема сидів на холодній металевій лавці біля дверей клініки й гладив свого старого пса — величезного, сивого в морду ньюфаундленда. Пес важко дихав, висолопивши язик, і дрімав, поклавши велетенську лапу на коліно господаря.
— Вибачте, — тихо додав Роман. — Я зробив усе, що міг. Пухлина. Неоперабельна.
— Не переймайся, синку, — пан Ярема підвів на нього вицвілі, але напрочуд спокійні очі. — І старий, і пес — обоє вже своє віджили. Ти зробив більше, ніж мусив. Я ж бачив, як ти з ним возився. І вночі залишався, коли йому погано було. І ліки ті, що тиждень шукав… Думаєш, я не знаю, що вони грошей шалених коштували? Знаю. Тільки не кажи мені зараз, що це частина послуги.
Роман мовчав. Сказати було нічого. Він справді витратив три сімсот гривень — майже всю премію за квартал — на ті кляті імпортні ампули «Онсіор». Бо не міг інакше. Бо коли старий приніс цього пса три тижні тому — такого ж сивого й втомленого, як він сам, — у Романа раптом затерпла шия й пересохло в роті, як завжди бувало, коли він стикався з чимось справжнім.
— Я хоч подзвоню комусь? — запитав він, хоча наперед знав відповідь.
— Нема кому, — пан Ярема ледь помітно хитнув головою. — Дружина п’ять років як пішла. Дітей Бог не дав. Брат у Польщі, та ми з ним і не спілкуємося з дев’яностих. А друзі… У моєму віці друзі лишаються тільки на кладовищі. Самі розумієте.
Він підвівся, важко спираючись на ціпок. Пес підняв голову, стривожено заскімлив.
— Лежи, Рексе, лежи. Зараз додому підемо. Дякую, Романе. Ти хороший хлопець.
Старий дістав із кишені потертого плаща старенький мобільний телефон — кнопковий «Nokia», із тріснутим екраном, — і викликав таксі. Роман дивився, як він стоїть біля вікна, прямий, мов кипарис, і щось нашіптує псові. І раптом ясно усвідомив: він не може дозволити їм піти отак. Просто не може. Бо пес помре за день-два. А старий після цього залишиться зовсім сам. У порожній квартирі.
— Пане Яремо! — Роман вискочив на вулицю, навіть не накинувши куртки. — Зачекайте. Зачекайте, будь ласка!
Старий обернувся. «Ланос» таксі від «Еко-Експрес» ще не приїхав.
— Ви… ви мені пробачте, — Роман зашпортався, добираючи слова. — Я розумію, що це прозвучить дико. Але… може, ми поїдемо до мене? Разом. Ви і Рекс. У мене дружина, Соломія. Вона… Вона зрозуміє. Я їй зараз подзвоню. Тільки ви не їдьте зараз самі. Гаразд?
Пан Ярема дивився на нього довго, ніби вивчав. Потім усміхнувся — так, як усміхаються діди, що бачили життя і знають йому справжню ціну.
— А місця вистачить?
— Вистачить, — видихнув Роман. — У нас… якось помістимося.
Він простягнув руку до старого, допомагаючи підвестися Рексу. Пес слухняно звівся на лапи, хоча кожен рух давався йому з очевидним болем. Таксі під’їхало о 16:10. Водій мовчки допоміг завантажити собаку на заднє сидіння.
Роман набрав Соломію вже в машині.
— Солю, я не один приїду…
— Що трапилося? — її голос одразу став напруженим.
— Тут таке діло… Пацієнт мій. Старенький. І пес його. Їм нема куди. Тобто є, але… Соля, вони загинуть там самі.
У слухавці запала пауза. А потім Соломія сказала те, за що він любив її більше за життя:
— Привозь. Розберемося.
Квартира в них була справді крихітна. Однокімнатна, на вулиці Миколайчука, з мікроскопічною кухнею та суміщеним санвузлом. Коли вони заходили всередину — Роман, Соломія, пан Ярема й Рекс, — здавалося, що стіни ось-ось тріснуть і роз’їдуться врізнобіч.
Але стіни встояли.
Соломія, побачивши старого й пса, лише зітхнула — і пішла стелити постіль. Старому віддали єдиний диван. Самі лягли на підлозі, на старому надувному матраці. Рекс важко опустився поряд і поклав голову Романові на груди. Від пса пахло ліками, вовною і восени.
За тиждень пан Ярема ожив. Рекс — дивовижна річ — теж. Ні, пухлина нікуди не зникла, але пес раптом почав їсти. Спочатку потроху — лизне ложку каші й відвернеться, — а потім усе впевненіше. А за кілька днів уже вставав без допомоги, виляв хвостом і навіть виходив на короткі прогулянки. Роман підозрював, що це просто подіяло знеболення, яке нарешті вдалося підібрати правильно, плюс постійний догляд, тепло й увага — те, чого в порожній квартирі старого псові вочевидь бракувало. Але цифрам на терезах це було байдуже: за десять днів Рекс набрав майже два кілограми.
Старий ходив із ним щодня — повільно, зупиняючись біля кожного дерева, даючи псові обнюхати все, що той забажає.
Соломія брала відгули, потім відпустку за свій рахунок. Вона, бухгалтерка за фахом, навчилася варити собачі каші й робити уколи. Пан Ярема називав її «донечко» — і вона щоразу починала надто ретельно витирати чисті руки кухонним рушником, відвертаючись до плити.
А через два тижні Соломія прийшла додому з роботи не одна. У неї за пазухою сиділо руде кошеня — худе, замурзане, з обламаним вухом.
— Воно сиділо біля смітника за нашим офісом, — сказала Соломія винувато. — Його там хлопчаки камінцями ганяли. От я й…
Роман тільки очима кліпнув. Пан Ярема тихо засміявся.
— Правильно зробила, донечко. Кіт у домі — це до добра.
Кошеня назвали Піратом — за хуліганську морду й чорну пляму навколо правого ока. Воно одразу облюбувало Рекса: спало в нього на спині, мов на живій грілці, а коли пес важко дихав крізь сон, Пірат мружився й муркотів, наче підспівував.
Так їх стало четверо. Точніше — п’ятеро з котом, шестеро з псом.
А потім настав той самий день.
Соломія повернулася додому першою. Відчинила двері — і завмерла на порозі. У коридорі стояла дорожня сумка пана Яреми. На вішалці не було його плаща. На кухонному столі лежав конверт — цупкий, білий, із сургучевою печаткою й написом: «Відкрити в четвер, о 10:00, за адресою…»
Соломія викликала Романа. Він примчав за півгодини. Вони обшукали весь район — парк біля кінотеатру, де старий зазвичай гуляв із Рексом, двір за будинком, зупинку. Запитали сусідів — ніхто не бачив. Подзвонили в лікарні — безрезультатно.
Пан Ярема зник. І Рекс зник разом із ним.
У четвер вони приїхали за адресою, вказаною в листі. Це була нотаріальна контора в самому центрі міста — старовинний кам’яний будинок на вулиці Винниченка, із дубовими дверима. Нотаріус, літній пан у краватці-метелику, зустрів їх шанобливим кивком.
— Ви Соломія і Роман? — уточнив він.
— Так… — Соломія стискала конверт у змерзлих пальцях. — А де… де пан Ярема? Він тут?
Нотаріус не відповів. Натомість простягнув їм зв’язку ключів — чотири штуки, різного розміру, на великому металевому кільці.
— Що це? — не зрозумів Роман. — Чиї це ключі?
— Ваші, — тихо сказав нотаріус. — І ще… Пан Ярема просив переказати, що вибачається, що не попрощався. Він не хотів, щоб ви його таким бачили.
— Яким — таким? — голос Соломії зірвався. — Де він?!
— Він помер учора вранці, — нотаріус опустив очі. — Тихо, у сні. Рекс був поруч із ним. Вони обоє… пішли майже одночасно. Я зателефонував ветеринарній службі — Рекса поховали разом із господарем, на старому цвинтарі, біля його дружини. Він усе це сам організував заздалегідь.
Соломія скрикнула й затулила обличчя руками. Роман стояв, побілівши, вчепившись пальцями в край столу так, що кісточки хруснули.
Нотаріус тим часом продовжував:
— Пан Ярема Яремич Гаврилюк залишив заповіт. Усе своє майно — будинок, дві земельні ділянки та рахунок у банку — він заповів вам обом. У рівних частках. Будинок знаходиться за містом, в Брюховичах, ось адреса. Він дуже просив, щоб ви поїхали туди сьогодні. Сказав: «Скажи їм — нехай не плачуть. І нехай у новому домі завжди буде місце для когось іще».
Машина нотаріуса довезла їх до місця за сорок хвилин. Дорогою мовчали. Соломія дивилася у вікно, Роман крутив на пальці ключі.
Будинок стояв на пагорбі — не надто великий, але міцний, з дерева й каменю, з верандою навколо, з високими вікнами, що дивилися на схід. За будинком — яблуневий сад і старий колодязь. Перед будинком — простора галявина, заросла польовими квітами. А біля хвіртки стояла маленька біла кізка, припнута до стовпчика мотузкою. Поруч із нею метушився сусідський хлопчик років дванадцяти — підливав воду в миску й підкладав свіжої трави.
— О, ви, мабуть, нові господарі! — гукнув хлопчик, побачивши їх. — Мене дядько Ярема попросив за Марічкою доглянути, поки ви приїдете. Він ще в понеділок приходив, сказав: «За два дні будуть люди, ти їх зустрінь». А сам… — хлопчик запнувся. — Я чув, що сталося. Шкода його. І Рекса шкода.
Соломія заклякла, дивлячись на кізку. Потім сіла просто на траву й заплакала — уперше за весь день, уголос, не ховаючись. Пірат, якого вони взяли з собою в переносці, вибрався назовні й потерся об її коліна.
Роман підійшов до дверей будинку, вставив ключ у замкову шпарину. Повернув. Двері відчинилися.
Усередині пахло сосною й сухими травами. На столі у вітальні стояла фотографія — пан Ярема, молодий, в обіймах із дружиною, тримають на руках цуценя. Поруч лежав ще один конверт.
Роман розірвав його тремтячими пальцями.
«Любі мої, — писав старий рівним, чітким почерком. — Я знав, що мені лишилося недовго, ще до того, як ви мене прихистили. Ви подарували мені місяць справжнього життя — із родиною, із теплом, із турботою. Будинок ваш. Сад ваш. Кізку звуть Марічка — вона приблудилася до мене ще навесні, їсть усе, але найбільше любить яблука й черствий хліб, ключ від сараю на цвяху біля дверей. Доглядайте її. І живіть тут. Ваш Я.Г.»
Соломія підвелася з трави. Підійшла до Романа, зазирнула в лист через його плече. Прочитала. Мовчки взяла в сінях відро, набрала води з колодязя й понесла до хвіртки, де стояла Марічка. Кізка тицьнулася мордою їй у долоню й забрала з неї шматок хліба.
— Знаєш, — сказала Соломія, гладячи кізку між рогами, — я сьогодні, коли ми сюди їхали, біля повороту на Брюховичі бачила годівницю для птахів. Стару, розвалену. Там сиділо троє котів — і всі голодні. Я думаю…
Роман розреготався — несподівано, нервово, але легко. Обійняв дружину разом із відром, козою, котом і переноскою. Вдихнув запах яблуневого саду, осені й кам’яного будинку.
— Помістимося, — сказав він.
Сонце сідало за пагорбом, золотячи дах і веранду. У будинку, який тепер став їхнім, запалювали світло.
