Взагалі-то все почалося з того, що Ірка завагітніла на другому курсі. Я тоді працював нічним таксистом у Рівному, знімав однушку навпіл із товаришем, і про весілля ніхто навіть не заїкався. А через два місяці мене вже тягли знайомитися з її матір'ю — Галиною Степанівною, вчителькою молодших класів із тридцятирічним стажем, яка, як виявилося, про моє існування знала вже давно.
— Ну що ж, Тарасе, — сказала вона мені за першою ж чашкою чаю. — Ірочка має диплом, тепер має дитину. А що маєш ти?
Я тоді подумав: нормальна жінка, хвилюється за доньку. І відповів чесно — що маю «Ланос», права категорії В і бажання працювати. Вона кивнула. По-своєму, але кивнула.
Тепер, через вісім років, я стою в її передпокої з наклейкою «Смачного» на холодильнику за спиною і дивлюся, як вона складає дитячі речі у велику картату сумку. Мої дитячі речі. Які ще вчора лежали в шафі в нашій квартирі.
— Іринка мусить думати про здоров'я, — каже вона, не обертаючись. — У вас тепер своє життя, а діти — це не спадок. Нащо вам цей мотлох?
Це триває місяцями. І щоразу інакше — то вона приїжджає доглянути онука, поки ми на роботі, і «наводить лад», то викликає Ірку «на серйозну розмову», то бере наші продукти з холодильника, бо «в самої після операції сил немає, а Ірка ще купить». Я мовчу. Тобто мовчу саме я, бо Ірка, схоже, взагалі не вважає це проблемою. Для неї мамина поведінка — це щось таке, як перший сніг у листопаді: неприємно, але всі до цього звикли.
Найгірше сталося торік, коли я взяв підробіток на дві місячні норми, щоб до Миколиного дня народження купити йому велосипед. Він хотів гірський, з перемиканням передач. Три місяці економив: без кави, без таксі, ходив пішки з вокзалу. І ось стою в дитячому магазині біля «Спартака», тримаю той велосипед — синій, з блискучою рамою і червоною фарбою на кермі. І дружина каже мені по телефону:
— Тарасе, не ображайся, але мама купила Миколі шосейника. Вчора. Той, що в «Ашані». Я не знала, чесно.
Я повернув велосипед. Просто сказав касирці, що взяв не той розмір. Бо навіть як батько не мав права подарувати дитині те, що вона собі вимріяла, — бо якийсь чоловік у костюмі, якого вона бачила тричі в житті, купив їй той самий велосипед на день раніше.
Але сьогодні інша справа. Сьогодні Галина Степанівна прийшла до нас додому з вимогою, яку я почув уперше.
— Ти забереш речі з нашого гаража до кінця тижня, — каже вона. — Там має стояти машина. Мишко вже дорослий, хай тренується. А інструмент — викинь на базар.
Мишко — це її молодший син, Ірчин брат. Той самий, який два роки тому здав на права з третього разу і тепер щоразу позичає мій гайковий ключ. Мій гараж під Рівним мені залишив дід, разом із старим «Фольксвагеном», який ми з Миколкою почали перебирати. Гараж закритий, але він мій. Я платив за нього податок, тримав там інструмент, шини, акумулятор, домкрат, два баки бензину. І от тепер це все має зникнути, бо Галина Степанівна вирішила, що її синові потрібне місце для тренувань.
— Ви в курсі, що це моя власність? — питаю я.
— Ти мені не розказуй. Зять — не син. А якщо хочеш бути сином — зроби хоч щось для сім'ї. Віддай гараж. Не будь жаднюгою.
І тоді я вперше за вісім років підвищив голос:
— А де ви були, коли Миколка лежав у лікарні з пневмонією? Де були, коли я втратив роботу в січні? Ви тоді жили в санаторії під Карпатами, бо «серце шаліло». І жодного разу не запитали, як ми.
Вона подивилася на мене довгим важким поглядом, і я побачив, що в її очах немає злості. Вони такі, як у людини, яка вже все вирішила і їй байдуже на мої слова.
— Грубе слово сказав — вважай, що розписався. Я знала, що тобі вірити не можна. Збирай речі.
Вона підняла сумку з дитячими речами і вийшла. Ірка стояла в кухні біля підвіконня. У неї в руці була відкрита жменя кави — вона просто тримала її над раковиною, не пересипаючи в чашку, ніби забула, для чого взяла банку.
— Ти хочеш, щоб я вибрав щось одне? — спитав я тихо.
— Я хочу, щоб ти зрозумів, — відповіла вона. — Вона не має на тебе злості. Вона просто не вважає тебе рідним.
І до мене дійшло. За вісім років я думав, що це конфлікт між мною і тещею. А насправді це був конфлікт між її «не моїм» і моїм «ніяким». Їй не потрібен був я як людина. Їй потрібен був зять як виконавець: замовк, віддав, зробив, зник. Син тренується, донька — вдома, зять — окрема каста.
Спочатку мова йшла про гараж. Тепер — про квартиру.
Це трикімнатна квартира на Московській, 14, яку ми з Іркою купили в іпотеку п'ять років тому. Оформлена на неї — так вирішили тоді, бо в мене була прострочена кредитна історія після невдалого підробітку з побратимом. Я планував переписати частку на Миколку, коли той підросте. Юридично квартира ніколи не була моєю, і я про це знав із першого дня. Просто ніколи не думав, що це стане зброєю проти мене.
Галина Степанівна до нас жодного разу не приїжджала, коли все було гаразд. А сьогодні вона стоїть на порозі в костюмі кольору стиглої сливи, з текою під пахвою.
— Я принесла роздруківку з реєстру. Ми з Іриною переписали квартиру на мене.
Я дивлюся на неї. Вона кладе теку на тумбу в передпокої, поруч із ключами від того самого гаража, які я завжди кидаю туди, повертаючись з роботи.
— Ви з Іркою? — перепитую я.
— Так, з Іриною. Твій підпис не був потрібен, бо ти не власник. Не роби скандалу, Тарасе. Все юридично чисто. Іринка розуміє, що в такій ситуації краще, коли майно в родині. Ти ж не проти, правда? Ти в нас розумний хлопчик.
Вона усміхається так, як усміхаються колишні вчительки, впіймавши школяра на брехні. Я дивлюся на цю усмішку і розумію: вона щойно забрала останнє, що в мене лишалося юридично, і робить це моєю ж дитиною як прикриттям.
— Ірино, — кажу я, не дивлячись більше на тещу, — це правда?
Ірка стоїть у дверях кухні, притискає до себе Миколку. Мовчить довше, ніж потрібно для «так» чи «ні». Потім киває один раз, коротко, і опускає очі на синову маківку.
— Мама сказала, так буде безпечніше. Якщо ми колись розлучимося…
— Якщо ми колись розлучимося, — перебиваю я, — то Миколка лишиться без даху, бо квартира буде в твоєї матері, а не в нього.
Вона нічого не відповідає. І в цій тиші я нарешті розумію, що сталося насправді: Галина Степанівна не в мене забрала квартиру. Вона забрала її в онука — просто моїми руками мене вивели з рівняння, щоб потім вивести й Ірку.
Я йду на кухню, дістаю зі старої навісної шафки паперовий конверт із документами на дачу в Басівці, яку купив ще до весілля за дев'ять сотень гривень. Оформлена особисто на мене, і про неї теща, схоже, забула — там радянські низькі стелі й вікна з сірим профілем, зате десять соток у межах міста, які сьогодні коштують у рази більше.
Кладу техпаспорт на стіл поруч із теплою, ще не вихолодженою банкою кави, яку так і не заварила Ірка. Дзвоню знайомому нотаріусу просто при них обох.
— Назаре, підготуй документи. Хочу оформити дарчу на дачу — на ім'я сина, Миколи Тарасовича. Довірчим управителем до вісімнадцяти років буде мати, Ірина. Тільки Ірина. Без інших осіб у документах. Завтра вранці зможеш прийняти?
Галина Степанівна дивиться то на мене, то на теку з роздруківкою на тумбі, і я бачу, як з її обличчя сповзає та вчителька, що ловить школяра на брехні. Вона розуміє: я щойно вивів з-під її впливу останнє майно, до якого вона могла дотягнутися через доньку, — і зробив це так, що жодна її підпис тут ніколи не буде потрібна.
— Ти граєшся в помсту, — каже вона тихо. — Дитині дача не потрібна, їй потрібен дім.
— Дім у нього є, Галино Степанівно. Ваш. З вашим іменем на документах. А дача буде тим, що я встиг зробити для сина сам, поки був іще зятем, а не порожнім місцем у сімейному альбомі.
Вона мовчить. Бере свою теку з тумби так само рівно, як клала, і йде до дверей. На порозі зупиняється:
— Ти думаєш, що виграв?
— Я думаю, що більше нікому нічого не винен, — відповідаю я. — А от ви щойно винні Миколі дачу, яку йому не зможете забрати.
Двері зачиняються. Ірка стоїть посеред кухні з Миколкою на руках, і я бачу, як вона нарешті ставить банку з кавою на стіл — руки в неї тремтять, крупинки розсипаються по стільниці чорною крапкою.
— Ти не порадився зі мною, — каже вона.
— А ти не порадилася зі мною, коли підписувала квартиру на матір. Тепер ми квити, тільки в мене на кону — майбутнє Миколи, а не спокій твоєї мами.
Вона довго дивиться на розсипану каву, потім бере ганчірку і починає витирати стіл — повільними, короткими рухами, ніби це найважливіша справа за весь вечір.
— Що тепер? — питає вона, не піднімаючи голови.
— Тепер завтра ти йдеш зі мною до нотаріуса. І при мамі чи без мами — вирішуєш, чиєю дружиною ти хочеш бути. Моєю чи її дочкою на побігеньках.
Вранці, коли Назар розклав документи на столі в конторі, Ірка прийшла сама, без матері. Підписала все мовчки, а потім, вже на вулиці, узяла мене за руку — вперше за останній рік так, ніби це щось важило.
— Гараж я їм не віддам, — сказав я. — Хай Мишко вчиться паркуватися на подвір'ї, як усі нормальні люди.
Вона нічого не відповіла, тільки стиснула мої пальці сильніше. А ввечері, коли Миколка вже спав, притиснувши до себе ту саму червону машинку з базару, ми з Іркою сиділи на кухні і вперше за багато місяців мовчали не тому, що не було чого сказати, а тому, що сказали вже все.
