Оксана прокинулась від вібрації телефону на тумбочці. У темряві спальні екран сяяв так яскраво, що довелося примружитись. «Яна» — висвітилося на дисплеї. Перша думка була тривожною: батьки старенькі, мало що… Але у слухавці вже тремтів знайомий до болю голос:
— Оксанко, це я… Уявляєш, ми знову посварилися з Тарасом. І я пішла від нього. Назовсім!
Оксана сіла на ліжку, намагаючись розліпити повіки. Годинник показував початок першої.
— Яно, ти бачила котра година? Я взагалі-то сплю.
— Але я пішла в нікуди! — схлипнула подруга. — Я вже біля твого будинку, на Подолі темно і страшно, відчиниш?
Поки Оксана накидала халат і вмикала світло на кухні, Яна вже стояла на порозі — зарюмсана, з розмазаною тушшю, в дорогому пальті й з маленькою валізкою для косметики. Знову та сама історія.
— Ну, і що цього разу? — Оксана дістала з холодильника сир, масло, почала робити бутерброди. — Знову купила щось без його відома?
Яна перестала хлипати й витріщилась:
— Звідки ти знаєш? Він тобі дзвонив? Він розповів?
— Ніхто мені не дзвонив. Просто сюжет вашої драми неважко передбачити. Завжди одне й те саме.
— І що, я маю терпіти приниження? — спалахнула Яна, хапаючи з тарілки бутерброд. Вона завжди швидше заспокоювалася, коли жувала.
— А хіба спільний бюджет — це приниження? — Оксана налила чай. — Ти не працюєш уже пів року, салон краси закрила через ковід, Тарас тягне все сам. Невже так важко обговорити велику покупку?
— Ти захищаєш його? Цього скнару? А ще подруга називається! Він мені влаштував допит через якісь чоботи за тринадцять тисяч!
Оксана важко зітхнула. Вона знала цю квартиру на Оболоні, де жив Тарас — хлопець простий, працював на СТО, руки золоті, але не олігарх. І Яну вона знала ще з університету КПІ — та завжди мріяла про красиве життя.
— Слухай, ти ж хочеш за нього заміж? — спитала Оксана, підсуваючи цукор.
— Ну, так… — Яна жувала вже третій бутерброд.
— Тоді май совість. Чоловік працює, гроші заробляє, любить тебе. Убав свої потреби, не будь такою марнотратницею.
— Я — марнотратниця? — Яна аж виделку відклала. — Он, Ірка з Лєрою з салонів не вилазять, на ботокс щомісяця, в Дубай літають…
— Там папіки платять, — перебила Оксана. — І невідомо, скільки вони біля них протримаються. А в тебе звичайний хлопець, який тебе на руках носить. Ти прийди до тями і перестань йому нерви мотати.
Яна замовкла на хвилину. Потім підвелася, підійшла до дзеркала в передпокої, провела долонями по стегнах:
— І де він ще таку красу знайде? З такою фігурою, з таким смаком? Я його ще навчу цінувати те, що я поруч.
— Лягаймо спати, — махнула рукою Оксана. — Тобі б Тараса провчити добре, а мені на роботу о сьомій.
— О! — Яна раптом посвітлішала обличчям. — Саме так! Хай трохи понервується без мене. Це ціла наука — жінка повинна вміти впливати, розумієш? Зате коли я повернуся, він знову буде ласкавий і на все згоден у знак примирення.
— Дограєшся ти з вогнем, — пробурмотіла Оксана, вкладаючись. — Одного разу він може й не пустити тебе назад. Навіть у ангела терпець закінчується.
— Куди він дінеться! — фиркнула Яна, вмощуючись на дивані у вітальні. — Дівчина з такими даними йому й не снилася. Він повинен бути щасливий, що я взагалі з ним живу.
Оксана нічого не відповіла. За вікном шумів пізній київський дощ.
Тиждень Яна прожила у подруги на Подолі. Чекала дзвінків із вибаченнями, але телефон мовчав. Мабуть, цього разу вона таки сильно зачепила Тарасове самолюбство, назвавши його жадібним нікчемою при друзях у барі. Але сама телефонувати першою Яна не збиралася — гордість не дозволяла.
Оксана поверталася з роботи втомлена й роздратована. Вона працювала бухгалтеркою в логістичній фірмі, і наприкінці кварталу там було справжнє пекло. А вдома на неї чекала Яна з новими аргументами своєї правоти: Тарас її не цінує, Тарас її не заслуговує, он яка вона королева, а він — сіра миша з гайковим ключем.
— Може, ти вже сама йому подзвониш? — не витримала якось Оксана.
— Ще чого! — фиркнула Яна. — Хай повзає. Мовчання — теж зброя.
І ось одного вечора Оксана виходила з офісу на Лук'янівці й буквально наштовхнулася на Тараса. Він стояв біля входу, руки в кишенях, під дощем без парасольки — явно чекав.
— Ти? — вона аж зупинилася.
— Давай у кафе зайдемо, — сказав він замість привітання. — Тут за рогом, «Мед і перець». На п'ять хвилин.
У кафе пахло свіжою випічкою. Тарас замовив дві кави й дивився на Оксану якимось новим, незвичним поглядом.
— І коли ви до мене бігати перестанете? — спитала вона першою, нервово помішуючи лате. — Вона серед ночі будить, виливає душу, ображається, коли я її виховую. Тепер ти вистежуєш біля роботи.
— Їй більше нема куди. Мати в Броварах, але вона її слухати не стане. А ти… ти її підтримуєш, так? І мене, виходить, теж?
— Та який із мене толк? — Оксана глянула на нього сумно. — Хіба я вам суддя? Мені, чесно кажучи, набридло бути посередником у ваших сварках. І те, що я живу сама, не означає, що до мене можна вриватися щомісяця серед ночі.
Тарас довго мовчав, крутив чашку в руках. Потім сказав тихо:
— Ти маєш рацію. Я винен перед тобою. Вже котрий раз Яна штурмує твою квартиру, а ти її годуєш, слухаєш, заспокоюєш, мізки на місце ставиш. І вона повертається до мене вже м'яка й шовкова. Ненадовго.
— Чесно сказати, я втомилася, — зізналася Оксана. — Мені вже час додому, треба в супермаркет і вечерю готувати. За що мені це все?
— Я тебе підвезу. І продукти купимо.
Він підвіз її до «Сільпо» біля метро Контрактова площа. Оксана набрала скромний набір — йогурти, хліб, куряче філе. Але Тарас мовчки додав до кошика фрукти, дорогий шоколад, великий торт і пляшку вина.
— Навіщо стільки? — засоромилася вона.
— Вона тобі не сестра рідна, щоб ти її тижнями годувала. Я знаю, яку ти зарплату отримуєш, і знаю, скільки вона з'їдає.
А потім узяв із холодильника біля каси великий букет білих троянд і простягнув Оксані:
— Це тобі. Вибач за незручності.
Оксана зашарілася. Востаннє їй дарували квіти… вона навіть не згадала коли.
Двері квартири відчинилися, і Яна, яка вибігла в коридор, завмерла. Пакети, букет, а за дверима — знайома постать, що швидко спускалася сходами.
— А це що? Квіти звідки? — Яна схопила букет і понюхала.
Оксана мовчки почала викладати продукти.
— Я зустріла Тараса біля роботи. Він підвіз мене, купив продукти й квіти.
— Ага! — Яна переможно засяяла. — Я ж казала! Лід скрес! Забігав із букетами! Але чому він не зайшов? Боїться?
— Взагалі-то, букет подарували мені. За незручності, — Оксана обережно забрала квіти з рук подруги й поставила у вазу, яка давно припадала пилом на шафі.
— Що?! — Янине обличчя витягнулося.
— Так, і це все він купив. І сам до дверей доніс, — Оксана кивнула на гору пакетів.
— А чому не зайшов? — Яна задихалася від обурення. — За які такі незручності тобі квіти? Чи ти сама це придумала, щоб позлити мене?
Вона кинулася до вікна й побачила, як знайомий сірий «Фольксваген» від'їжджає від будинку.
— А чому ти думаєш, що я недостойна квітів і чоловічої уваги? — Оксана раптом випросталася. — Я теж не потвора. І мені можуть подобатися.
— Ах, ось воно що! За моєю спиною! — Яна схопила пальто, сумку, косметичку. — Підступна змія! Я їй душу розкривала, а вона! Скористалася моментом!
Грюкнули двері. Оксана стояла біля вікна, витираючи сльози.
— Ну й добре, — прошепотіла вона сама до себе. — Може, порозумнішаєш. Тарас добрий, вкотре пробачить. Не треба тут у мене сидіти.
Два тижні не було жодних вістей від Яни. Оксана думала, що все налагодилося — помирилися, і слава Богу. Але одного вечора, виходячи з офісу, вона знову побачила Тараса. Він стояв із квітами. У руках — півонії, її улюблені.
— Проведи мене додому, — сказав він. — Будь ласка.
Вони знову сиділи в «Мед і перці». Оксана дивилася в чашку й відчувала, як калатає серце.
— Що у вас знову? — спитала вона, не підводячи очей. — Тільки, чесно кажучи, я більше не хочу брати в цьому участі.
— Тобі й не доведеться, — Тарас узяв її за руку. — Це ти пробач мені. Що стільки мордувала тебе Яна.
— Вона моя подруга. Була… Здається, вона приревнувала твої квіти, а я не стала її переконувати. Так по-дурному вийшло…
— Зовсім не по-дурному. Троянди були для тебе. І якщо ти дозволиш, я даруватиму тобі квіти ще. Багато квітів.
Оксана підвела очі. Він дивився на неї так, як ніхто й ніколи не дивився. І вона раптом усе зрозуміла.
— Ви розійшлися? — прошепотіла вона.
— Остаточно. Любов пройшла, залишилися самі претензії. Я більше не хочу, щоб мене кидали щоразу, коли їй щось не до вподоби. Я все вирішив.
— Але чому я?
— Бо ти справжня, — він легенько стиснув її пальці. — Ти не граєш. Ти та, кого я бачив увесь цей час поруч — не з собою, а поруч. Дай мені трохи часу довести.
Вони вийшли з кафе. Дощ скінчився, Київ сяяв вогнями. Тарас підвіз її додому і проводжав до під'їзду мовчки, ніби боявся злякати.
— Я мушу подумати, — сказала Оксана. — Не можу так одразу.
Але він приходив щодня. Зустрічав після роботи, приносив квіти, іноді просто мовчки йшов поруч. Через тиждень Оксана погодилася на справжнє побачення — вечеря в ресторанчику на Воздвиженці, прогулянка нічним Подолом. Біля дверей квартири вона відчула, як її тягне до цього чоловіка, але стрималася, усміхнулася і зникла в під'їзді.
Ще за кілька днів він уперше її поцілував — на Андріївському узвозі, під старим ліхтарем. І вона вже не тікала.
Через два місяці вони розписалися в РАГСі на Подолі — тихо, без гучних святкувань. Яна не з'являлася, не влаштовувала скандалів. Знайомі розповіли, що вона перебралася до Одеси, струснувши з Тараса кругленьку суму як відступні за «змарновані роки». Там знайшла собі власника мережі барбершопів, який належно оцінив її красу.
Оксана з Тарасом були щасливі. Він насолоджувався спокоєм і затишком, якого ніколи не знав раніше. Вона чудово готувала, була ощадливою й розумною, а головне — не збиралася кидати роботу, хоч Тарас і просив. Звільнилася лише перед пологами.
А коли народився син, Тарас уперше заплакав — тримав маленький згорток і не міг вимовити жодного слова. Оксана лежала втомлена й щаслива, дивилася на чоловіка й думала про те, як дивно іноді повертається життя: чужа драма принесла їй власне щастя.
Увечері Тарас приніс у палату величезний букет півоній. Точно таких, як того дня, коли все почалося.
