— Мамо, ви серйозно виганяєте нас на вулицю? — Дмитро стояв біля холодильника, вуха в нього горіли, а Іванна плакала так голосно, що сусідка з другого поверху точно все чула через вентиляційну шахту.
Я тримала в руках чашку з охололою вже кавою і дивилась на них обох. У моїй власній вітальні, на дивані, купленому ще на гроші зі страховки після смерті чоловіка, сиділа Іванна з обличчям скривдженої дитини. А я почувалась чужою. Ніби квартирантка, яка заважає справжнім господарям.
— Я вас не виганяю на вулицю, — сказала я тихо. — Даю три місяці. Про це ж і домовлялись.
— Домовлялись? — Іванна витерла щоку. — То тепер ти нам умови ставиш? Після всього, що ми для тебе робимо?
Досі не знаю, що саме вони для мене робили. Може, те, що Дмитро інколи виносив сміття. Або те, що Іванна раз на тиждень купувала хліб — але з моїх грошей, бо «вона ж і так з нами їсть».
Рік тому, коли я запропонувала їм переїхати до мене, це здавалось природним. Дмитро з Іванною винаймали однокімнатну на Балі в Полтаві, платили за неї сім тисяч, а відкладали копійки. Казали, мріють про власне житло, але без початкового внеску банк з ними навіть розмовляти не хоче.
— Мамо, максимум рік, півтора, — запевняв тоді Дмитро. — Будемо тобі допомагати з комуналкою. Накопичимо і з'їдемо.
Мені було шістдесят три, вдовою я стала сім років тому. Трикімнатна квартира на Подолі, завелика для однієї людини і надто тиха вечорами. Думала, стане веселіше. Що знову буде дім, повний розмов, запаху борщу, чийогось сміху.
Перші тижні були навіть приємні. Іванна принесла герань на підвіконня, Дмитро полагодив кран, що протікав. По неділях варили разом холодець. Але дуже швидко почались дрібниці.
— Ганно Степанівно, ви ж більше не купуйте цей майонез, добре? Там сама хімія, — казала Іванна, заглядаючи в мій холодильник.
Потім перестала казати «Ганно Степанівно». Почала казати: «Ганно, не став це тут», «Ганно, вранці не заходь на кухню, я на віддаленці і в мене дзвінки», «Ганно, зроби телевізор тихіше».
Спочатку я поступалась. Молоді, інші звички, переконувала я себе. Перенесла свої речі з полиці у ванній у маленький кошик. Ходила по хліб рано-вранці, щоб не заважати Іванні під час нарад. Вечорами сиділа у своїй кімнаті, бо у вітальні вони дивились серіали, а я, виявляється, «щось бубоніла собі під ніс» під час новин.
Найбільше боліло мовчання Дмитра. Мій син, якого я сама виростила, відколи батько раптово помер від інфаркту просто на роботі. Коли я намагалась з ним поговорити, він тільки зітхав.
— Мамо, не накручуй себе. Іванна стомилась. Треба трохи попустити.
Через дев'ять місяців вони перестали скидатись на комуналку. У Дмитра на роботі забрали премію, в Іванни, за її словами, в компанії застій. Я розуміла. Дійсно розуміла, бо колись сама рахувала кожну гривню до зарплати. Але водночас бачила нові кросівки Іванни, коробки з косметикою з маркетплейсу, вихідні у Буковелі й вечері, замовлені через додаток.
Коли я спитала, скільки вони вже назбирали, Дмитро глянув на мене так, ніби я його образила.
— Я не веду облік. Просто хвилююсь, бо мали за рік упоратись.
— І що з того? Хочеш нас за кожну копійку звітувати?
Справжній злам стався у листопаді, у вівторок. Я повернулась від кардіолога раніше, ніж зазвичай, — прийом скасували. Двері до моєї кімнати були зачинені, хоча я їх ніколи не зачиняла. Всередині Іванна перекладала мої речі в картонні коробки з-під якогось інтернет-магазину.
— Нам потрібна більша кімната. Дмитро погано спить на розкладному дивані, у нього спина болить.
— Але ж ти майже весь час у вітальні… тобто, у своїй кімнаті сидиш рідко. А ця світла, зручніше працювати.
Я стояла на порозі і раптом відчула, що більше не можу. Не кричала. Може, саме тому це прозвучало так серйозно.
— До кінця лютого знайдіть собі щось своє.
Дмитро прийшов увечері. Не спитав, що сталось. Одразу став на бік дружини.
— Ти перебільшуєш. Іванна хотіла просто краще облаштувати простір.
— Саме тому ми повинні поважати одне одного.
Після тієї сварки він майже зі мною не розмовляв. Іванна сказала моїй сестрі, що я холодна людина і кинула їх напризволяще. Сестра подзвонила і обережно спитала, чи не могла б я «ще трохи потерпіти заради спокою в сім'ї».
От тільки чому цей спокій завжди означає, що зникнути маю саме я?
Тепер, стоячи на кухні того листопадового вечора з чашкою охололої кави, я вже знала відповідь. Прокидалась ночами і думала про Дмитра як про маленького хлопчика, що приходив до мого ліжка після поганого сну. Тоді накривало страшне почуття провини. А потім згадувала, як стояла під дверима власної кімнати, поки невістка пакувала мої речі в чужі коробки.
За вікном у грудні сипало мокрим снігом, у під'їзді пахло смаженою рибою від сусідів з третього поверху, а по телевізору в кухні бубонів прогноз погоди — я його майже не вимикала, просто для звуку в порожній квартирі. Три місяці спливли швидко й повільно водночас.
За тиждень до кінця лютого я подзвонила нотаріусу, з яким колись оформляла спадщину після чоловіка, — його контора на Октябрьській, я знала дорогу навпам'ять. Взяла папку з документами на квартиру: техпаспорт, довідку про право власності, старий договір купівлі-продажу 2004 року. Дмитро і Іванна на той момент ще не знайшли житла — обіцяли «от-от», але жодного оголошення на OLX не переглядали, я перевіряла історію в спільному ноутбуці, поки він ще стояв у моїй вітальні.
У п'ятницю, 27 лютого, я зібрала їх обох за столом. Поклала папку між нами.
— Я здала квартиру в оренду. Молодій парі, лікарям з обласної лікарні. Вони заїжджають першого березня.
Іванна зблідла.
— Здала? Кому? Ти ж нам обіцяла…
— Я вам обіцяла три місяці. Пройшло чотири з половиною.
Дмитро мовчав, дивлячись на папку так, ніби вперше бачив цю квартиру.
— Мамо, ти серйозно виганяєш власного сина в холод?
— Я не виганяю. Я здаю своє житло тим, хто платитиме за нього вчасно і не переставлятиме мої речі без питання. Одинадцять тисяч на місяць, готівкою першого числа.
Того ж вечора вони винесли останні коробки. Собака сусідки Валентини з першого поверху гавкав на кожну ходку, поки Дмитро тягнув розкладний диван до тещиної машини — з'їхали тимчасово до батьків Іванни в Кременчук. Двері за ними зачинились, і я поміняла замок ще того ж вечора — викликала майстра, він приїхав за годину, взяв триста гривень.
Дмитро подзвонив через два тижні. Спитав, чи можна забрати парасольку, забуту в передпокої. Я сказала — можна, у суботу до дванадцятої, лікарі попереджені. Він прийшов, забрав парасольку, постояв хвилину на порозі своєї колишньої кімнати, яка тепер пахла чужим кавовим зерном і чужим порошком.
— Ти справді нас не пустиш назад?
— Я вас не тримаю за дверима. Двері відчинені, коли хочете в гості. Але це вже не ваша адреса.
Він кивнув один раз і пішов. Парасолька була синя, у білий горошок — Іванна купила її минулого літа на розпродажі в Епіцентрі за сто двадцять гривень. Дрібниця, яку я чомусь запам'ятала найкраще з усього того вечора.
