Вівторок, четверта дня. Мій кабінет пахнув антисептиком і кавою з сусідньої обсмажки на Галицькій — та кава просочується крізь вікна, навіть коли їх зачинено. Я сидів у кріслі, крутив у руках запечатаний конверт із нотаріальної контори. За вікном гудів синій тролейбус, хтось на зупинці сварився на водія. А я думав не про те. Я думав, як за пів години сюди увійде Лариса і поставить мені запитання, якого я боявся три місяці.
Лариса з’явилася минулої осені. Я зайшов у бібліотеку на вулиці Шевченка — шукав для Зоряни книжку про писанкарство. Дружина в мене після виходу на пенсію захопилася розписом яєць: щосуботи сідає на кухні, розкладає фарби, і на столі, біля миски з недоїденим борщем, виростає цілий всесвіт із крапочок і жовтих півників. Тоді я й побачив Ларису. Вона сиділа за столом у читальній залі, підшивала старі газети, на пальцях — жовта фарба від нових обкладинок. Волосся зібране в недбалий вузол, на шиї — тонкий ланцюжок із хрестиком. Вона підвела очі, не усміхалася, просто сказала: «Цієї книги зараз немає, але я можу замовити з обласного архіву».
Мені було тоді шістдесят один. Зоряні — шістдесят. Я ще працював у своїй маленькій стоматологічній клініці на вулиці Коновальця, приймав пацієнтів тричі на тиждень. Зоряна вже не викладала, возилася з онуками, пекла штрудель з яблуками і щовечора питала, чи я взяв таблетки від тиску. Сорок три роки разом. І ось у моєму житті з’являється бібліотекарка з фікусом на підвіконні, і я щодня придумую привід, аби знову опинитися в тій залі, де пахне старою бумагою і трохи сирою штукатуркою.
Спершу я соромився. Потім перестав. Лариса говорила зі мною про книжки, про місто, про те, як змінюється Івано-Франківськ. Вона була розлучена, доглядала хвору маму, і нічого в неї, за її словами, не було — крім роботи і квартири-хрущовки на Позитроні. Я слухав — і чув, як у мені прокидається щось давно забуте. Не пристрасть. Гірше — відчуття, що я ще комусь цікавий. Я щодня думав про неї, перевіряв телефон, чи не написала. Це було схоже на повінь: ще вчора ти стоїш на березі, а сьогодні вода вже піднялася до колін.
Ми зустрічалися по вівторках і четвергах. Я вигадував для Зоряни нібито наради та консультації, а сам сидів із Ларисою в кав’ярні на площі Ринок, де під старими склепіннями відлунює кожне слово. Вона пила чорне, без цукру. Я брав еспресо, хоча від нього мені пекло в шлунку.
Ультиматум вона поставила на лавці біля костелу. Лив дощ, вона тримала над нами зламаний синій парасоль; вода стікала по борозенках старої бруківки.
— Олесю, — сказала вона, і я помітив, що в неї на вказівному пальці здерта шкірка, — я більше так не можу. Або ти до кінця літа йдеш від дружини, або я зникаю. Коханкою я не буду.
Я мовчав. Вона дивилася, як по бруківці біжить вода, а я тримав у руках згорток із книгою про писанкарство, яку все-таки купив у букініста. Думки розбіглися, як таргани під світлом.
Того вечора я прийшов додому о пів на десяту. Зоряна сиділа на кухні, читала новини на планшеті, поруч чашка з недопитим чаєм. Вона навіть не спитала, чому я мокрий. Просто сказала: «Йди перевдягнися, бо знову застуда». Я стояв у коридорі, дивився на свої мокрі сліди на паркеті і вперше за багато років не знав, куди мені йти.
Минуло три тижні. Лариса писала щовечора одну й ту саму фразу: «Ти не відповів». Я відповідав: «Мені треба подумати». Брехав. Я не думав. Я боявся.
Перелам стався у четвер уранці. Дзвонить Зоряна:
— Забери Оксану з садочка, у мене тиск, син приїхати не може.
Оксана — наша онука, їй п’ять. Поки я вів її за руку через парк Шевченка, вона розповідала, що на прогулянці вони збирали каштани і що в неї почав хитатися зуб. На алеї вона побачила голубів і кинула в них обгорткою від цукерки. І тоді я зрозумів. Не словами. Тілом. Я не можу втратити це. Ніщо не варте того, аби я перестав бути тим, кого вона називає «дід Олесь».
Я не пішов додому. Я посадив Оксану до матері, а сам узяв таксі. Ще п’ять років тому я б ніколи не сів у таксі — вважав марнотратством. А тепер їхав на вулицю Лесі Українки, до нотаріальної контори.
У мене було три об’єкти: квартира на Галицькій, клініка і невеликий будинок у селі біля Коломиї, де Зоряна садила тюльпани. Усе це було оформлено на мене. Я зайшов до нотаріуса — жінка років сорока з холодними руками — і сказав, що хочу оформити заповіт. Все, що я маю, — дружині Зоряні та сину. А ще відкрив окремий рахунок на ім’я онуки: чотириста тисяч гривень на навчання. Зняв їх зі своєї ощадної книжки. Тієї самої, де копилися гроші на мій «останній шанс». Якийсь час я думав, що цей шанс — то втекти. Тепер бачив: ці гроші — то лиш цифри, які не тримають тебе за руку біля садочка.
У понеділок Лариса прийшла до мене в клініку. Не телефонувала, не попереджала. Просто зайшла о шостій вечора, коли асистентка вже пішла додому. Я знав, що вона прийде. Я підготувався.
На столі лежала та сама текуча папка, яку мені видали в нотаріуса. Лариса сіла навпроти. Я дивився на її руки — ті самі, зі стертою шкіркою. Вона почала:
— Ти майже сорок років з нею. Я розумію. Але ти або зараз збираєш речі і їдеш до мене, або я завтра виїжджаю до сестри в Луцьк і ти мене більше не побачиш.
Я відкрив папку. Дістав заповіт. Поклав перед нею.
— Прочитай, — сказав я.
Вона взяла папір. Прочитала вголос, повільно, ніби смакуючи.
— «Все моє майно, де б воно не перебувало і з чого б не складалося, заповідаю…» Дружині Зоряні. Сину. Онуці. — Вона підвела очі. — А де я? Ти що, зробив це у відповідь?
— Ні, — відповів я. — Я зробив це, бо вирішив.
Вона схопила папір, зіжмакала. Підвелася, кинула його на підлогу. Я підняв. Розгладив долонею.
— Я вирішив, Ларисо, — сказав я. — Дякую тобі. Ти витягла мене з тієї мертвої води, в якій я сидів десять років. Але це не робить тебе моєю сім’єю.
Вона дивилася на мене, і я бачив, як у ній борються дві жінки: та, що хотіла любити, і та, що хотіла мати. Я не знаю, хто з них переміг. Я не став дослухати. Я витяг із шухляди ключі від клініки, поклав поряд із договором дарування — тим, за яким уся клініка переходила до сина з мого дозволу. Потім узяв свою куртку і вийшов.
Вона ще тримала той папір, коли я причинив двері. Я чув, як вона кричить мені в спину: «Ти — боягуз!» Голос розбивався об стару плитку сходової клітки.
На вулиці пахло опалим листям з парку Шевченка. Я сів у свій старий «фольксваген» і подзвонив Зоряні.
— Ти де? — спитала вона. — Я купила черешні на базарі, по сорок п’ять. Ти ж любиш.
— Я їду додому, — відповів я. — Буду за двадцять хвилин.
— Ти знову казав, що заїдеш в аптеку.
— Я вже купив таблетки, — збрехав я. — Їду.
Коли я зайшов у квартиру, на кухні горіло світло. Зоряна сиділа за столом, чистила черешні в миску. На столі — та сама книжка про писанкарство, яку я купив букіністичного. Вона так і не спитала, звідки вона взялася. Я стояв у дверях кухні і дивився, як вона перебирає ягоди. На руці в неї була стара каблучка, яку я купив ще на першу зарплату. Тридцять вісім років тому.
— Ти їсти будеш? — спитала вона.
— Буду.
— Тоді мий руки і сідай.
Я помив руки, сів на своє місце. На телевізорі в сусідній кімнаті йшов концерт до Дня Незалежності — співали про червону руту. За вікном гудів останній тролейбус.
Лариса більше не телефонувала. За два тижні я побачив її на зупинці біля бібліотеки: вона несла свій фікус у синьому горщику. Я не підійшов. Я просто проїхав повз. Вона, здається, побачила мене, але вдала, що ні.
А вчора мені зателефонував син і сказав, що Оксана вирвала того зуба. Я сидів на кухні, слухав, як вона у трубку шепелявить: «Діду, а тепер у мене тут дірка, і я можу свистіти». Вона спробувала засвистіти. Вийшов тільки пшик.
Я сказав: «Умієш. Справжня артистка».
І нарешті повісив щоденний будильник на шосту ранку, який ставив, аби їздити на озеро з Ларисою. У шостій ранку тепер тихо. Хіба що Зоряна на кухні розкладає фарби.
