Соломія Власюк приймала іспит на кафедрі зоопсихології Львівського національного університету імені Івана Франка вже одинадцятий рік. За вікном аудиторії номер 214 накрапав вересневий дощ, десь у коридорі гуркотів чайник — секретарка кафедри знову забула його вимкнути.
Перед нею сидів студент четвертого курсу Тарас Гулько, худорлявий хлопець із Стрия, який три хвилини тому увійшов із виглядом людини, що не спала всю ніч. У нього тремтіли пальці, коли він розстібав рюкзак — не від холоду, а тому що це була третя спроба, і декан ясно сказав: не здасть зараз, до кінця семестру — відрахування без права поновлення. А в Стрию мати вже продала швейну машинку, щоб оплатити йому останній семестр гуртожитку.
— Ви готові? — спитала Соломія, розкладаючи білети віялом.
— Готовий, — відповів Тарас і потягнувся за верхнім, але рука зупинилась на півдорозі, ніби він передумав.
Білет виявився не той, на який він розраховував — жодного слова про поведінку хижаків у неволі, яке він зубрив три ночі поспіль. Замість цього — логічна задачка, і від несподіванки в животі щось обірвалось.
— Читайте вголос, — сказала вона.
— Вантажівка везла сімсот двадцять цеглин. Одна цеглина випала з кузова. Скільки цеглин залишилось у кузові?
— Сімсот дев'ятнадцять, — Тарас видихнув із полегшенням, і пальці на краю білета розтиснулись.
— Правильно. Тепер уявіть: слона треба посадити у морозильну камеру ресторану. Три дії.
— Відкрити камеру. Посадити слона. Зачинити камеру, — він загнув три пальці, вже сміливіше.
— А оленя? Чотири дії.
Тарас завис на секунду, дивлячись у стелю.
— Відкрити камеру. Дістати слона. Посадити оленя. Зачинити камеру.
— У лева день народження, прийшли всі тварини, крім однієї. Хто не прийшов?
— Олень! Він же в морозилці!
Тарас засміявся сам зі своєї відповіді — вперше за весь ранок щось у ньому розслабилось, він навіть відкинувся на стільці.
— Далі. Чи може бабуся перейти болото, повне крокодилів?
— Легко. Всі крокодили пішли на день народження до лева.
— Останнє питання, — Соломія відклала ручку і подивилась на нього поверх окулярів. — Бабуся переходила болото і, на жаль, загинула. Як це сталося?
Тарас відкрив рот, закрив, почав крутити білет у руках, м'яв кутик аркуша, аж поки той не зігнувся навпіл.
— Крокодил вкусив?
— Крокодилів там немає, самі щойно сказали.
Він мовчав, розгладжував зім'ятий кутик долонею, ніби це могло виправити відповідь.
— Тоді… втонула?
Соломія похитала головою й поставила у відомість трійку. Тарас дивився на цю цифру так, ніби вона важила більше, ніж написано в заліковці — сто двадцять гривень за квиток на маршрутку до Стрия він уже подумки повертав у гаманець, бо їхати з такою оцінкою додому на вихідні розхотілось.
— Присядьте на хвилинку, — сказала Соломія, коли він уже закидав рюкзак на плече.
Тарас сів назад важко, ніби ноги раптом стали чужими.
— Ви п'ять хвилин будували ланцюжок: цеглина випала, слон і олень мінялись місцями в холодильнику, крокодили пішли на вечірку до лева. Кожна відповідь тягнула за собою наступну. А на останньому кроці ви почали шукати нову причину замість того, щоб узяти ту, яку самі щойно назвали.
— Тобто… вантажівка? — Тарас насупився, все ще стискаючи зім'ятий кутик білета.
— Цеглина. Бабуся спіткнулась об цеглину, яка випала з вантажівки на самому початку. Все, що вам було потрібно, лежало в першому рядку. А ви побігли шукати крокодила, якого там давно немає.
Тарас відкинувся на спинку стільця й голосно видихнув.
— Я про ту цеглину взагалі забув. Вона ж на самому початку була.
Він ще секунд десять сидів мовчки, дивлячись на залікову книжку в руках Соломії, потім забрав її, не сказавши більше нічого, і засунув у внутрішню кишеню рюкзака — туди, де зазвичай носив гроші на дорогу.
— На перескладання — через два тижні, — сказала вона йому вслід.
Тарас кивнув і вийшов у коридор, де все ще шумів забутий чайник. Соломія почула, як за дверима він зупинився, довго возився з дзвінком у телефоні, а тоді тихо сказав комусь: "Мам, я ще на два тижні тут затримаюсь."
Вона відкрила журнал, знайшла наступне прізвище — Оксана Дідух — і крикнула у відчинені двері:
— Заходьте, хто наступний!
