Усе почалося з того, що мені зателефонувала сестра. Вона мешкає у Вінниці, працює вчителькою в двадцять сьомій школі, і дзвонить рідко — зазвичай у неї немає часу навіть на власні вихідні. А тут раптом: «Ти бачив, що твої котики витворяють?» Я не одразу второпав, про що вона. Які ще котики?
Виявилося, що вона про компанію, де я працюю. Foundation Future Industries. Чи, як називають у нас у Києві, — «Фонд». У народі вже давно ходили жарти про те, що ми не роботів для складу збираємо, а щось зовсім інше. Але те, що написав той журналіст, — це було занадто навіть для мене.
Я ж прийшов сюди два роки тому звичайним інженером з тестування сервоприводів. Мені подобалася робота. Платили нормально — сорок шість тисяч гривень на місяць плюс премії. Я думав, що займаюся безпечними речами: щоб робот не перекинувся на слизькій підлозі, щоб рука не затисла палець оператора, щоб сенсори не збоїли при температурі мінус двадцять. Нормальна інженерна рутина. У мене дружина, донька в першому класі, іпотека на Оболоні. Я не шукав пригод.
А тут раптом опиняєшся в центрі скандалу, про який пише цілий світ.
Того вечора я сидів на кухні й перечитував статтю вже вдруге. Донька малювала біля вікна — там саме заходило сонце, фарбувало дах сусідньої дев'ятиповерхівки в рожевий. А я не міг відірватися від екрана.
«Кінетичні можливості». «Летальна зброя». «Суперсолдати».
Мене аж пересмикнуло. Я згадав наші наради, на яких говорили про "кінетичний модуль". Мені тоді здавалося, що йдеться про щось абстрактне, далеке, як у науковій фантастиці. Ну, наприклад, про екзоскелет для розвантаження в логістиці. Або про динамічну стабілізацію при бігу. Я ж не думав, що це означає зброю.
Але тепер, коли я згадую ті наради, мені стає моторошно. Бо вони говорили саме про це. А я не хотів чути.
Керівник нашого відділу, пан Валентин, якось покликав мене до кабінету. Це було в листопаді, коли в Києві вже смеркається о четвертій. За вікном у нього блимала вивіска супермаркету, а на підвіконні стояла недопита кава. Він зачинив двері й сказав:
— Слухай, Максиме, є тема. Треба перевірити новий прототип. Але ти ж розумієш — це не для всіх.
Я кивнув. А що мені залишалося? Я ж не знав, що то за прототип. Мені просто сказали прийти в ангар номер три в понеділок о сьомій ранку.
Коли я зайшов туди, я побачив «Фантома». Він стояв у напівтемряві, а навколо нього метушилися хлопці з військової кафедри. Вони були не в нашій уніформі, а в якомусь піксельному камуфляжі. І я помітив, що на руці у «Фантома» тепер інший маніпулятор. Не той, що ми тестували для складських робіт.
Я не питав. І ніхто не пояснював. Це було не прийнято.
Мені досі соромно за те, що я тоді просто виконав свою роботу. Налаштував калібрування, прогнав тестові сценарії, підписав акт. І тільки потім, вже ввечері, коли повертався додому, у маршрутці на Троєщину, до мене почало доходити.
А нещодавно пан Валентин знову покликав мене. Тепер уже без кави і без зайвих слів.
— Максиме, ти ж розумієш, чим ми займаємося, — сказав він, дивлячись кудись у стіну. — Це не просто бізнес. Це питання національної безпеки. І не тільки нашої.
Я стояв і дивився на його стіл. Там лежала папка з логотипом, якого я раніше не бачив. Червона смужка збоку. І я чомусь подумав, що за такими папками зберігаються або дуже важливі контракти, або дуже небезпечні.
— Треба підготувати звіт для ради директорів, — вів далі Валентин. — Нас цікавлять сценарії поведінки «Фантома» в умовах низької видимості. І в умовах контакту.
Він сказав це так буденно, ніби йшлося про налаштування кондиціонера. Але я вже знав, що таке «контакт». Я чув ці розмови. Я бачив фотографії з полігонів. Я бачив відео з Харківщини, де «Фантом» ішов у розвідку.
І весь цей час я казав собі, що я просто інженер. Що я не ухвалюю рішень. Що моє діло маленьке.
Але тепер, після тієї статті, я вже не міг собі цього казати.
Бо я знав те, чого не знав той журналіст. Я бачив на складі деталі, схожі на кріплення для гранатомета. Я бачив у технічних описах фрази на кшталт «динаміка взаємодії з піротехнічними елементами». І я знав, що «Фантом» — це не заради складів.
І коли мені зателефонувала сестра й спитала: «Ти ж не будеш у цьому сидіти?» — я мовчав.
Бо не знав, що відповісти.
Увечері я сів біля доньки, коли вона вже засинала. Вона обіймала старого плюшевого пса, якого я привіз їй із відрядження в Одесу. Один вухо в пса було пришите білими нитками — я сам колись пришивав, невміло, поспіхом. Я подумав, що коли вона виросте, вона запитає, ким працював тато.
За вікном шуміла магістраль. У сусідів за стіною грав телевізор — якась програма про те, що в Україні знову неврожай гречки. Я сидів у темряві й тримав у руках телефон, на якому висів недописаний лист у відділ кадрів. Стирав речення, писав знову, знову стирав.
Уранці я зайшов до офісу й поклав на стіл Валентина роздруковану заяву, не чекаючи, поки він підніме очі. Там стояло моє прізвище, дата і підпис. Внизу було дописано від руки: «У зв'язку з незгодою з етичною позицією компанії».
Валентин прочитав. Відклав аркуш. Подивився на мене поверх окулярів.
— Ти впевнений? — спитав.
— Так.
Він знизав плечима.
— Ну, справа твоя. Тільки подумай, що буде, коли вони прийдуть сюди. Хто тебе захистить? Твої розмови з сестрою?
Я вийшов, не озираючись.
Того ж дня я забрав свої речі. У коробці з-під взуття лежали викрутка, перехідники і старий бейдж. Охоронець на прохідній подивився на мене так, ніби я вже мертвий. Я віддав йому перепустку. Він поклав її в шухляду, навіть не глянувши.
У маршрутці я сів біля вікна й дивився, як минають спальні райони.
А ввечері, коли донька спитала, чому я такий серйозний, я сказав їй, що тато більше не працює в тій компанії, де робив роботів.
— А чому? — спитала вона.
Я подивився на її малюнок, де були роботи з добрими обличчями.
— Бо деякі роботи не повинні існувати, — відповів я.
Дружина нічого не сказала. Вона підійшла до полиці, дістала наш старий фотоальбом і поклала його мені на коліна, розгорнутий на потрібній сторінці. Там був я, молодший років на десять, стояв біля свого першого прототипу — маленького гусеничного робота, якого ми з одногрупниками зібрали на третьому курсі. Той робот умів лише їздити по коридору і не врізатися у стіни.
Дружина сіла поруч, притулилась плечем і теж дивилась на фотографію. Ми довго так сиділи мовчки, і вона жодного разу не спитала, чи правильно я вчинив.
Донька за стіною вже спала, притиснувши до себе плюшевого пса з пришитим вухом.
