Марина Гнатівна Брежко стояла на кухні своєї двокімнатної квартири на Індустріальному масиві в Полтаві й закручувала кран, бо той знову підтікав. Надворі проїхав тролейбус номер сім, скрип гальм вона знала так само добре, як власне дихання. На кухонному столі лежав лист із пенсійного фонду, нерозпечатаний уже третій день.
Її син Максим був столяром-червонодеревником, мав невелику майстерню на околиці міста, одружений з Оксаною, двоє дітей. Заїжджав раз на місяць, здебільшого в неділю, здебільшого на півгодини. Сидів за столом, з'їдав шматок її пирога з маком і казав, що мусить бігти — діти на тренуванні.
Марині Гнатівні було сімдесят два. Стегно почало боліти з зими, відколи вона впала на кризі перед супермаркетом "Сільпо". Лікар прописав ходунки, з доплатою коштували п'ятсот гривень, але потрібен був ще хтось, хто двічі на тиждень ходив би по продукти, бо сумки були заважкі для двох рук, зайнятих рамою.
Вона просила Максима. Не напряму, вона так ніколи не робила. Казала: було б добре, якби ти якось у середу заїхав, сходили б разом до магазину. Він кивав, казав "звісно, мамо, зроблю". Не приїжджав. І наступної середи теж.
Чого Марина Гнатівна не знала: Максим тими тижнями щовечора сидів над виписками з рахунку майстерні. Замовник з Кременчука не розрахувався за рахунком на сто двадцять тисяч гривень, збанкрутував, гроші пропали. Зарплату двом працівникам все одно треба було платити. Оксана про це знала, але мати не мала дізнатися — він не хотів, щоб вона переймалася, у її віці, з хворим стегном.
Тож він мовчав. І з цього мовчання в голові Марини Гнатівни виросло інше: байдужість. Вона почала вірити, що стала йому тягарем — стара жінка з ходунками, яку відмічають раз на місяць.
Одного четверга у березні сусідка, пані Токарєва, зателефонувала — не Максиму, а сестрі Марини Гнатівни, Валентині, яка жила за два квартали. Марина Гнатівна впала, на сходовій клітці, лежить уже годину, дзвонила в двері, але ніхто не відповідав, поки пані Токарєва випадково не спускалася сходами.
Валентина прибігла одразу, викликала швидку, і лише потім, у коридорі приймального відділення обласної лікарні, подзвонила Максимові. Він приїхав прямо з майстерні, руки в мастилі, дорогу подолав за вісімнадцять хвилин, що в цей час на об'їзній зазвичай неможливо.
У кабінеті Марина Гнатівна сиділа на кушетці, ногу вже просвітили — перелому немає, тільки сильний забій. Але обличчя в неї було сіре, і коли вона побачила Максима, не сказала "слава богу, ти тут". Сказала: "Не треба було приїжджати. Я й сама впораюся".
Ця фраза його й підкосила. Не докір — тиша після нього. Він сів біля кушетки, взяв її руку, що пахла антисептиком, і сказав: мамо, я вісім тижнів думав, що коли розповім тобі про фірму, ти будеш переживати, і не хотів цього. Але не помітив, що ти й так переживаєш — тільки за мене.
Марина Гнатівна відвернулася до стіни, де висів плакат про правила миття рук, а пальці знайшли край простирадла й почали загортати його, смужка за смужкою, поки той не став вузьким, як закладка для книги.
Через два тижні, коли Марина Гнатівна вже була вдома, Максим приїхав у середу. Не з відмовкою про пиріг, не на півгодини. Привіз папку з червоним корінцем, на ній наклейка "Мамина організація" почерком Оксани.
Поклав її на кухонний стіл, поруч з нерозпечатаним листом із пенсійного фонду, й відкрив. Усередині: підписаний договір із соціальною службою з Подільського району, двічі на тиждень, супровід у магазин і допомога по господарству, оплата частково з фонду, частково — дві тисячі сто гривень щомісячної доплати, яку він з цього моменту брав на себе — не як милостиню, сказав, а тому що заборгував їй за всі ті роки, коли вона купувала продукти, готувала, прала для нього, і він за це жодної копійки не бачив.
І ще: квитанція на п'ятсот двадцять гривень — електричні ходунки з сидінням, вже замовлені, доставка в п'ятницю.
Марина Гнатівна подивилася на папку, потім на сина. Відкрила рота, щоб сказати, що це забагато, що їй цього не треба. Але Максим випередив.
"Мамо. Ти зараз підписуєш" — поклав ручку біля договору — "і більше ми ніколи не говоримо про те, чи ти мені заважаєш. Тема з сьогодні закрита".
Вона підписала. Почерк тремтів на літері "М" у слові "Марина", так само, як тремтів колись, сорок років тому, на полях його першого табеля — від гордості. Надворі продзвенів тролейбус, а десь на сходах коротко гавкнув такс пані Токарєвої, потім знову стало тихо.
У п'ятницю подзвонили в двері — служба доставки. Марина Гнатівна відчинила, побачила коробку, відчула запах нового картону. Провела рукою по ручці ходунків, ще в плівці, і залишила їх стояти просто так, посеред коридору, де бачитиме щодня.
