Мене звати Ярина Ковальчук, я тридцять другий рік працюю медсестрою в кардіологічному відділенні обласної лікарні у Вінниці. За вікном палати номер шість — каштани, вже пожовклі, вересень цього року видався на диво теплий. У коридорі пахне хлоркою і кавою з апарата на першому поверсі — той апарат зламаний уже два тижні, дає замість еспресо ледь тепле каламутне пійло, а його все не лагодять.
Я розповім не про себе. Про жінку на ліжку номер три, Галину Панасівну, сімдесят один рік, і про її сина, Романа, який приїхав з Львова, коли їй стало зовсім погано.
Він з'явився увечері, у вівторок, ще й краватку не встиг зняти — прямо з роботи, кажуть, обіймає посаду заступника директора на якомусь виробництві. Високий, за сорок, руки тримає так, наче не знає, куди їх подіти в лікарняному коридорі. Я бачила таких сотні разів. Спочатку вони стоять біля дверей, ніби бояться зайти, потім сідають на краєчок стільця, а потім — це вже стається з кожним — беруть матір за руку і не відпускають годинами.
Роман сидів так три доби. Я приносила йому чай, він дякував, забував пити. Одного разу спитав мене пошепки, у коридорі, чи довго ще. Я не лікар, я такого не кажу, це не моя справа — я тільки міняю крапельницю і записую тиск у карту. Але бачила достатньо, щоб зрозуміти: він і сам знає відповідь.
На третю ніч, коли в палаті лишилися тільки він, вона і апарат, що рахує удари серця, я зайшла зробити укол і затрималась у дверях. Не хотіла заважати. Він тримав її долоню обома руками і говорив — тихо, наче боявся, що хтось почує, крім неї.
— Мамо, пам'ятаєш, як я в дев'ятому класі не поїхав з тобою до бабусі на Великдень? Сказав, що з друзями важливіше. Ти тоді нічого не сказала, просто поїхала сама. А я потім три роки не міг про це забути, а сказати тобі — не міг теж.
Вона не відповідала. Апарат пищав рівно, монотонно.
— Або торік, коли ти дзвонила щонеділі, а я казав — зайнятий, передзвоню. І не передзвонював. Мамо, я ж любив. Просто не вмів казати. У нас в родині якось не заведено було про таке говорити вголос.
Я вийшла з палати тихіше, ніж зайшла. За дверима стояла молодша медсестра, Оксана, років двадцяти трьох, вона тільки другий місяць у нас. Спитала — чому я не роблю укол. Я сказала: почекає п'ять хвилин, нічого страшного. Вона подивилась на мене так, ніби я порушую протокол. Може, і порушувала. Але за тридцять два роки я навчилась розрізняти, коли п'ять хвилин важливіші за розклад.
Галина Панасівна померла у четвер, під ранок, коли за вікном тільки-но почало сіріти небо. Роман був поруч. Я зайшла констатувати — це теж моя робота, хоч і найважча її частина. Він сидів нерухомо, все ще тримаючи її руку, наче боявся, що коли відпустить, щось остаточно закінчиться.
Я лишалась у відділенні ще два тижні після того і бачила продовження — не все, шматками, як буває, коли працюєш у лікарні і люди приходять до тебе за довідками, а лишаються довше, бо їм нема з ким поговорити.
Виявилось, що Галина Панасівна за життя тримала невеличкий цех — шили постільну білизну, дрібний бізнес, чоловік десять швачок, приміщення на околиці міста орендоване. Роман про це знав, але справами не цікавився — жив своїм життям у Львові, дзвонив щонеділі, коли не забував. А фактично цехом останні п'ять років керувала його старша сестра, Марина, яка лишилась у Вінниці, доглядала матір, возила її на процедури, ночувала в лікарні, коли доводилось лягати на обстеження.
Марина прийшла до мене на третій день після похорону — не за медичною довідкою, а просто поговорити, бо в коридорі відділення чомусь легше говориться, ніж удома. Розповіла, що мати заповіту не лишила. І що Роман, той самий, що плакав над материнською рукою і каявся за нездійснені дзвінки, тепер вимагає половину цеху. За законом, каже, спадщина ділиться порівну між дітьми. І нотаріус, мовляв, підтвердив — має право.
Марина не сперечалась про юридичну частину. Вона сказала мені інше, дивлячись у вікно на ті самі каштани:
— Він приїхав на три доби. Я — на одинадцять років. Він тримав її за руку, коли вже було пізно щось міняти. А я міняла їй памперси, коли їй було соромно, що дочка це бачить.
Я не даю порад — не моя справа, я медсестра, а не сімейний психолог. Але за тиждень Марина зайшла ще раз, уже з іншим виразом обличчя — рішучим, як буває в людей, що перестали чекати справедливості від когось іншого і вирішили влаштувати її самі.
Виявилось, цех формально був оформлений не на Галину Панасівну особисто, а на приватне підприємство, засноване ще п'ятнадцять років тому. І частку в тому підприємстві — сорок дев'ять відсотків, які колись оформили на матір як формальність, — Марина, як довірена особа з генеральною довіреністю, за життя матері встигла переоформити на себе ще навесні, коли Галина Панасівна лягала на першу операцію і сама попросила дочку "владнати папери, бо мало що". Це не було крадіжкою — мати сама підписала довіреність у нотаріуса на Соборній, я навіть знаю контору, вона поряд з аптекою, куди наші пацієнти бігають за ліками, яких нема в лікарняній аптечці.
Тож коли Роман прийшов до адвоката з вимогою половини спадщини, з'ясувалось, що ділити є що — саму нерухомість і залишок готівки на рахунку, приблизно триста двадцять тисяч гривень, — а частка в самому підприємстві, той-таки цех із десятьма швачками й орендованим приміщенням, вже одинадцять місяців належить не матері, а сестрі. Законно, з печаткою, з реєстрацією в державному реєстрі.
Марина розповіла мені останню частину вже по телефону — я дала їй свій номер, сказала, дзвони, якщо треба. Роман приїхав до цеху сам, без попередження, у суботу вранці. Стояв біля прохідної, куди без перепустки не пускають ще з часів, коли мати сама встановила той порядок, боячись крадіжок тканини. Охоронець, старий Петрович, який пропрацював там більше десяти років, не впустив його — не було в списку.
— Передай сестрі, — сказав Роман, — що я подам до суду.
Марина вийшла до нього сама, у робочому халаті, з ниткою на плечі. Сказала коротко:
— Подавай. Тільки май на увазі — я одинадцять років сюди ходила щодня, а ти — три дні до її смерті. Суд це теж врахує, коли розбиратиметься, хто скільки вклав.
Він постояв ще хвилину, наче чекав, що вона передумає, вибачиться, запросить у кабінет випити кави. Не дочекався. Розвернувся і пішов до машини — темного "Фольксвагена", який я бачила ще на лікарняній парковці тими трьома ночами. Марина дивилась йому вслід, а тоді повернулась у цех — там чекала партія постільної білизни для готелю в Немирові, термін здачі був у понеділок.
До суду справа так і не дійшла. Юрист порадив Роману не витрачати гроші на процес, який він, вочевидь, програє — договір купівлі частки був оформлений бездоганно. Він отримав свою половину квартири і решту готівки, продав частку сестрі за ринковою ціною і більше в Вінницю не приїжджав.
А я досі працюю в тому самому відділенні. Приношу чай родичам, які сидять біля ліжок, міряю тиск, записую цифри в карту і йду до наступної палати, де на когось теж чекають три доби або одинадцять років.
