Того ранку я заступила на зміну о сьомій, а вже о пів на восьму стояла біля вікна диспетчерської й дивилась, як вітер жене по асфальту перше латаття снігу. Гребінка — містечко невелике, всі одне одного знають, тож коли на лінію подзвонила Лідія Степанівна з Полтавської, я одразу впізнала її голос.
— Там кота на стовпі повісило! — закричала вона, навіть не привітавшись.
Я працюю в аварійній службі вже дванадцять років. Чого тільки не чула: і лічильники «гудуть», і дроти «стріляють», і світло «блимає, як на дискотеці». Але таке — вперше.
— На якому стовпі? — перепитала я, бо подумала, що жінка щось наплутала.
— На тому, що біля зупинки! Біля трансформаторної будки! — Лідія Степанівна аж захлиналася. — Його зняти треба, він же замерзне!
Я глянула на журнал заявок. Бригада зранку виїхала на обрив у Вишневе, повернуться не раніше обіду. На стовпах нашої дільниці працювати мають право тільки електромонтери з допуском, бо лінія під напругою десять кіловольт.
— Лідіє Степанівно, я не можу вислати людей на зняття тварини, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — Це не входить у наші обов'язки.
— А що мені робити? Дивитись, як він там здохне?!
Слухавку вона кинула. А я ще хвилини дві сиділа, тримаючи свою біля вуха, і чула тільки короткі гудки.
Журнал я гортала без потреби. Сімнадцяте листопада, за вікном темніло вже о четвертій, на підвіконні стояв мій термос із чаєм — я його з дому принесла, бо службовий чайник згорів ще в жовтні, а нового так і не спромоглися купити. Чай давно вистиг, але я все одно налила собі пів горнятка і випила, не відчуваючи смаку.
Кіт. На стовпі. У такий холод.
Я накинула куртку і вийшла на ґанок. Від нашої контори до зупинки — метрів триста, не більше. Сніг падав рідкий, мокрий, і одразу танув на асфальті. Людей на вулиці не було, тільки пес двірника Володі — старий рудий дворняга — лежав біля дверей і навіть голови не підвів, коли я пройшла повз.
Побачила я їх здалеку. Лідія Степанівна стояла під стовпом у розстебнутій куртці, без шапки, і дивилася вгору, закинувши голову так, що ззаду на шиї зібралися зморшки. Поруч тупцювала її сусідка, Валентина, — та й викликала мене, як я потім зрозуміла, на свій телефон.
Кота я розгледіла не одразу. Він був чорний, а стовп — сірий бетон, і на тлі неба його майже не було видно. Але ось він, на самісінькому верху, на металевому гаку, де кріпиться ізолятор. Висів не лапами — грудною кліткою зачепився, ніби хтось насадив його на той гак спеціально.
— Давно він там? — спитала я.
— Та хто його знає! — Лідія Степанівна не глянула на мене, все дивилася вгору. — Випустила зранку погуляти, а він он куди заліз.
— Дзвоніть рятувальникам, — сказала я. — Вони мають драбини, можуть зняти.
— Дзвонила вже! — втрутилася Валентина. — Сказали: ми людей рятуємо, а не котів. І в поліцію дзвонила, і в пожежну частину. Ніхто не їде.
Кіт замяукав. Тонко так, протяжно, ніби дитина заплакала десь високо-високо. Лідія Степанівна затулила рота рукою.
Я стояла під стовпом у своїй форменій куртці з нашивкою «Гребінківський РЕМ» і думала про те, що маю повернутися в контору. Що на столі лежить недописаний акт про обрив на Лубенській. Що начальник подзвонить і спитає, чого це мене нема на робочому місці. Що в мене самої вдома кіт, сірий, на ім'я Грицько, і що коли я виходила зранку, він спав на батареї, згорнувшись у клубок.
— У мене племінник працює в «Київобленерго», — сказала я, сама не розуміючи, навіщо це кажу. — Може, підкаже, що робити.
Лідія Степанівна перевела на мене очі. Ні сліз у них, ні надії. Просто втома і холод.
— Робіть щось, — сказала вона тихо. — Бо я зараз сама туди полізу.
І я бачила: полізе. Ось така жінка — вона справді полізе.
Я дістала телефон із кишені. Племінник узяв слухавку після п'ятого гудка. Я коротко пояснила ситуацію, стишивши голос, щоб жінки не чули.
— Тітко Олю, ви що, здуріли? — сказав він. — Стовп під напругою. Я туди не поїду. І вам не раджу.
— Я не прошу тебе їхати, — відповіла я. — Я прошу порадити, кого викликати.
— Нікого. Це небезпечно. Кіт, швидше за все, вже мертвий або скоро буде. Дайте мені спокій.
І поклав слухавку.
Я стояла і дивилася на сніг, що падав на мої черевики. Потім повернулася до жінок.
— Є одна служба, — сказала я. — В Хоролі, це тридцять кілометрів звідси. Приватна, тварин рятують. У мене десь був їхній номер, я в газеті бачила оголошення.
Валентина закивала, полізла в сумку по телефон. А я почала набирати номер по пам'яті — і він, хай йому грець, виявився правильним.
Чоловік узяв слухавку майже одразу.
— Служба порятунку тварин, — сказав він спокійним, низьким голосом. — Слухаю вас.
— У нас кіт на електричному стовпі висить, — сказала я. — Другий день, здається. Груддю зачепився за гак. Не може злізти.
— Де ви знаходитесь?
— Гребінка. Це Полтавська область, за тридцять кілометрів від Хорола.
На тому кінці помовчали. Я чула, як чоловік дихає — рівно, спокійно — і як десь у нього в приміщенні гавкнув собака.
— Я один зараз у зміні, — сказав він. — Але можу приїхати. Виїзд у межах тридцяти кілометрів — вісімсот гривень.
— Приїжджайте, — сказала я, не замислюючись.
Він попросив адресу. Я продиктувала: вулиця Полтавська, біля зупинки, поруч із трансформаторною будкою. Він сказав, що буде за годину, і поклав слухавку.
— Вісімсот гривень, — повторила я, ховаючи телефон у кишеню. — Треба зібрати.
Лідія Степанівна вперше за весь час подивилась на мене осмислено.
— Я не платитиму, — сказала вона твердо. — Мій кіт — нехай мені й рятують його безкоштовно. А ні — нехай сам злазить.
— Лідо, ти що таке кажеш? — Валентина аж сіпнулася. — Чоловік приїде з іншого міста, життям ризикуватиме…
— А я нікого не просила! — перебила вона. — Я взагалі не розумію, хто ви така і чого ви тут стоїте. Ідіть на свою роботу.
Мені б образитися чи розвернутися й піти. Але я стояла. Сніг падав густіше. Кіт уже не мяукав — просто висів, нерухомий, і тільки хвіст іноді смикався.
— Я піду до контори, — сказала я. — У мене зміна. Але коли приїде рятувальник, я підійду.
Лідія Степанівна нічого не відповіла. Пес двірника раптом підвівся, обтрусився і подибав кудись уздовж паркану, так і не глянувши на нас.
Біла «Нива» під'їхала о десятій двадцять. Я стояла на ґанку контори й бачила її здалеку — вона зупинилася біля зупинки, і з машини вийшов чоловік років тридцяти п'яти, високий, у темно-зеленій куртці з капюшоном. Підійшов до жінок, щось спитав. Потім глянув на стовп. Я накинула куртку й пішла до них.
Коли підійшла, чоловік уже витягав із багажника спорядження: страхувальний пояс, кігті для підйому, товсті гумові рукавиці. Він підняв голову, подивився на кота, потім на мене.
— Це ви дзвонили? — спитав він.
— Я.
— Роман, — сказав він і простяг руку. Я відрекомендувалася.
— Що там із котом? — Він усе дивився вгору, примружившись. — Грудю на крюку? Так… Буває. Він, мабуть, хотів перестрибнути з гілки, та не розрахував.
— Гілки там нема, — сказала я.
Роман нічого не відповів. Зняв куртку, надів пояс, приладнав кігті до чобіт. Рухався неквапно і впевнено, ніби робив це щодня.
— Ви ж розумієте, що стовп під напругою? — спитала я.
— Розумію.
— У нас тут десять кіловольт. Я працюю в енергокомпанії, тож попереджаю офіційно.
Він подивився на мене — і я побачила його очі. Карі, теплі, трохи втомлені.
— Дякую за попередження, — сказав він. — Я акуратно.
І поліз.
Я стояла внизу разом із жінками. Лідія Степанівна нарешті застебнула куртку, але шапку так і не вдягла, хоч сніг уже покрив їй голову, як борошном. Валентина тримала в руках хустинку і крутила її всіма пальцями.
Роман піднімався повільно. Кігті стукали об бетон — «цок, цок, цок». На півдорозі він зупинився, віддихався, глянув на нас унизу.
— Як ви там? — крикнула я.
— Нормально! — крикнув він. — Тільки не підходьте близько!
Він доліз до верху, і я бачила, як він ухопився однією рукою за гак, а другою обережно помацав кота. Той смикнувся і замяукав — так жалісно, що Лідія Степанівна тихо охнула.
— Натерпівся, бідолаха, — сказала Валентина, і я помітила, що в неї тремтять губи.
Роман провозився нагорі хвилин п'ятнадцять. Кіт застряг основно — груднина зайшла в згин гака, а ззаду притискав ізолятор. Роман намагався підважити кота, але той сіпався і тільки дужче застрягав. Я бачила, як напружилася спина рятувальника, як він затримав подих і обома руками взявся за кота.
— Не бійся, хлопче, — сказав він тихо, але я почула. — Зараз витягну.
І витяг. Кіт опинився в нього в руках — обмʼяклий, мов ганчірка. Роман притис його до грудей однією рукою і почав спускатися.
Коли він ступив на землю, Валентина кинулася до нього, але Лідія Степанівна випередила її. Вихопила кота з рук Романа, притисла до себе — і заплакала. Тихо, беззвучно, тільки плечі трусилися.
— Він живий? — спитала я.
— Живий, — відповів Роман, розтираючи руки. — Змерз дуже і знесилів. Треба б до ветеринара, але загалом нічого страшного.
Він стояв перед нами розпашілий, з мокрим від снігу волоссям, і я побачила, що в нього тремтять пальці — від напруги, мабуть.
— Лідіє Степанівно, — сказала я. — З вас вісімсот гривень. Це вартість виїзду.
Вона перестала плакати. Обернулася до мене, притискаючи кота до грудей, як немовля.
— Я нікого не викликала, — сказала вона рівно. — Не я дзвонила. Хто дзвонив — той хай і платить.
— Лідо! — Валентина аж задихнулася. — Та як же так можна? Чоловік із Хорола приїхав, на стовп ліз, під напругою сидів, а ти…
— А я нічого не винна, — відрубала Лідія Степанівна. — Я свого кота люблю, але платити за чиюсь там ініціативу не збираюся.
Роман стояв, дивлячись то на неї, то на мене. Він так і не зняв рукавиць, і з них стікала вода.
— Знаєте що, — сказав він спокійно. — Ви живіть як знаєте. А я поїхав.
І почав складати спорядження в багажник.
Я стояла під снігом і дивилася, як Лідія Степанівна йде до свого двору, притискаючи кота. Біля хвіртки вона на мить зупинилася — мені здалося, що зараз обернеться. Але не обернулася. Рвучко відчинила хвіртку і зникла за нею.
— Оце так, — тихо сказала Валентина. — Оце так, люди.
Вона витягла з кишені гаманець — старий, шкіряний, з потертими кутиками — і почала рахувати. Купюри були зім'яті, дві по двісті, одна по сто.
— Ось, — вона простягнула їх Романові. — Тут п'ятсот. Більше немаю. Але я принесу решту, почекайте.
— Не треба, — сказав Роман. — П'ятиста досить.
— Ні, не досить! — Вона затрясла головою. — Ви ж на бензин витратились…
— П'ять разів плюнути на той бензин, — він усміхнувся. — Головне, що кіт живий.
І тоді я зробила те, чого не планувала. Витягла з внутрішньої кишені триста гривень — відкладені на нові чоботи, я вже два місяці збираю — і простягнула йому.
— Ось решта, — сказала я.
Роман подивився на гроші, потім на мене.
— Не треба, — сказав він.
— Треба, — я взяла його за руку і вклала купюри йому в долоню. — Ви свою роботу зробили. І зробили її добре.
Він знизав плечима, але гроші взяв. Потім сів у машину, опустив скло.
— Як у вас тут завжди так? — спитав він.
— Не завжди, — відповіла я. — Тільки в листопаді.
Він засміявся — коротко, хриплувато, і заглушив мотор. «Нива», біла, з брудними від дороги бортами, виїхала на трасу і зникла за поворотом.
Я повернулася до контори. Сіла за стіл, дописала акт про обрив на Лубенській. Налила собі ще чаю — він уже зовсім вистиг.
За вікном падав сніг. Я думала про те, що завтра куплю нові чоботи. Ні, не куплю — ще місяць походжу в старих, підклеєних клеєм «Момент». Зате кіт живий.
А ввечері, коли я поверталася додому і проходила повз стовп на Полтавській, побачила на землі під ним маленьку чорну шерстинку. Підняла її, поклала в кишеню. Навіщо — сама не знаю. Просто не захотіла залишати її на снігу.
Грицько зустрів мене в коридорі, терся об ноги і муркотів так, ніби я пропадала рік. Я насипала йому корм, сіла на кухні і довго дивилась, як він їсть.
Наступного ранку була моя вихідна. Я прокинулася о шостій за звичкою, поснідала, вдягла старі чоботи і пішла на ринок. Чоботи клеїти не взяла — купила нові, ті самі, що і збирала, за вісімсот п'ятдесят. Продавчиня, знайома, зробила знижку в п'ятдесят гривень, і я ще й шкарпетки теплі взяла собі на здачу.
А в понеділок на роботі мене чекав дзвінок. Лідія Степанівна. Голос якийсь не такий, як тоді під стовпом, — рівний, тихий.
— Я передумала, — сказала вона. — Дайте мені номер того чоловіка.
— Якого чоловіка?
— Того, що кота зняв. Я заплачу, скільки він скаже.
— Вісімсот гривень, — сказала я. — Плюс бензин.
На тому кінці помовчали.
— Добре, — сказала вона. — Диктуйте номер.
Мені хотілося спитати: чому? Що сталося? Кіт захворів? Чи просто совість прокинулась? Але я не спитала. Продиктувала номер, попрощалася і поклала слухавку.
Після зміни я йшла додому через Полтавську. Сніг розтанув, асфальт був мокрий і темний. Під стовпом нічого не лежало — тільки калюжа, в якій відбивалося сіре небо.
Вдома Грицько знову терся об ноги. Я взяла його на руки, притисла до грудей і відчула, як він муркоче — тепло, дрібно, як маленький моторчик.
