Не можу сказати напевно, коли це почалося. Мабуть, тоді, коли мені було двадцять три і я вперше сіла за кермо батькового «Москвича». Тато стояв поруч, тримався за голову й повторював: «Скинь газ, донечко, скинь газ». А я не могла скинути, бо мені здавалося, що машина сама розганяється, що педаль газу живе своїм життям, що кожен водій навколо дивиться на мене й бачить: мені тут не місце.
Далі було тільки гірше.
Після курсів у автошколі інструктор сказав моїй матері, що «з таким підходом їй краще на велосипеді кататися». Мати, звісно, переказала мені це за неділею обідом, нарізаючи буженину й не відриваючи очей від дошки. Мені було тоді двадцять чотири, і слова інструктора засіли в мені, як скалка під нігтем.
Наступні двадцять років я робила все, щоб не сідати за кермо. Їздила маршрутками й тролейбусами по Полтаві, навіть коли отримала підвищення на роботі й заробляла достатньо, щоб дозволити собі таксі. Колежанки з бухгалтерії підвозили мене після зустрічей, а я вдавала, що просто не люблю водити. Ніхто не питав чому. Люди рідко питають про те, що для них і так очевидне.
Мій чоловік, Олег, теж не питав. Він просто завжди брав ключі й сідав за кермо. За одинадцять років нашого шлюбу я жодного разу не торкалася керма. Навіть тоді, коли ми поверталися з Затоки й Олег випив два пива, а я, тверезісінька, сиділа поруч і дивилася в бокове вікно. Він тоді сказав: «Може, ти сядеш?». Я вдала, що не почула.
Торік мені виповнилося сорок три. Олег подарував годинник і торт із написом. А я сиділа над тарілочкою й думала про те, що за двадцять років страху переплатила за таксі сімдесят тисяч гривень. Я не заощадила цю суму — я просто віддала її чужим людям, аби не доводилося торкатися керма.
Сімдесят тисяч.
Через тиждень після дня народження зателефонувала Марина. Ми знайомі ще зі студентських часів, дружба пережила переїзди, дітей, її розлучення й мої два викидні, про які я не можу говорити вголос. Марина працює на складі автозапчастин на околиці Полтави й знає всіх майстрів у радіусі тридцяти кілометрів.
Слухай, каже, дзвоню, бо знаю: у тебе травма. І знаю, що ти її не подолаєш, доки не сядеш за кермо з кимось, хто тебе не оцінюватиме. Не з чоловіком, не з батьком. З чужою людиною, яка бере за це гроші й їй байдуже, плачеш ти чи ні.
Записала мене до Баби. Так вона про неї казала — Баба. Баба з водіння. Жінка років шістдесяти з гаком, колишня інструкторка, яка кинула роботу в автошколі, бо «начальство вимагало вчити за схемою, а я вчу людей, а не схеми». Марина дала мені її номер на клаптику паперу зі складу, з надрукованими прокладками й написом «передзвонити щодо фільтрів».
Зателефонувала я в середу ввечері. Пані Тетяна відповіла після другого гудка з таким говором, ніби все життя прожила десь на Полтавщині в селі, хоча насправді мешкає в самому центрі міста.
Ви їздите так, як думаєте, сказала вона. Це не травма, це звичка. А звичку можна змінити. Тільки треба хотіти. Приходьте в суботу о сьомій ранку на паркінг біля торгового центру на Половках. Не біля входу, а за будівлею. Там порожньо, але не зовсім безлюдно.
У суботу о сьомій ранку я стояла на тому паркінгу й тремтіла від холоду. Пані Тетяна під'їхала на маленькому «Део Ланос» із наліпкою «У» збоку, приклеєною скотчем. Наказала мені сісти за кермо, а сама вмостилася праворуч і розгорнула в руках якийсь планшет із паперами.
Це мій зошит, сказала вона. Буду записувати, що ви робите, а чого — ні. Не бійтеся, я вас не з'їм. Розкажіть, що з вами відбувається, перш ніж заводите двигун.
І я почала говорити. Уперше за двадцять років комусь розповідала, що відчуваю, сідаючи за кермо: що бачу всіх тих людей, які на мене дивляться, що чую батьків голос, що спинка сидіння тисне на мене, наче бетонна плита. Пані Тетяна слухала й щось малювала в зошиті. Потім підняла аркуш. Там було три кола.
Серце їде вперед, сказала вона. А тіло залишається позаду. Страх — не ваш ворог. Страх — це сигнал, що ви ще не рушили. Тож рушайте.
Я повернула ключ. Двигун завівся. Пані Тетяна сказала: «Перша передача повільно, а тепер відпускайте зчеплення так, ніби гладите кота». Я відпустила. Машина смикнулася й заглухла.
Добре, сказала вона. Заглушити двигун — це не аварія. Це початок.
Дві години ми їздили Половками. Вона малювала в зошиті, я плутала передачі й сигналила на порожньому перехресті. Жодного разу вона не підвищила голос. Жодного разу не схопилася за ручку над дверима.
Наприкінці сказала: «Наступного тижня їдемо в самий центр Полтави».
Тоді мені стало млосно.
Такого не буде, сказала я.
Буде, відповіла вона. І перш ніж ви вийдете з машини, скажіть мені, за що ви себе караєте.
Я повернулася додому й не сказала Олегу жодного слова. Вдавала, що прибиралася в суботу вранці. Він, мабуть, і так здогадався, бо бачив на моїй картці переказ на ім'я Тетяни Іванівни.
Потім були нові суботи. Центр. Соборна вулиця. Кругова біля Круглої площі. З'їзд з мосту біля вокзалу. Пані Тетяна малювала й казала: «Не думайте, що інші водії розумніші за вас. Вони просто не бояться, бо не знають, чого боятися. А ви боїтеся, бо знаєте».
І саме тоді я зрозуміла: вона вчить мене не водити. Вона вчить мене перестати боятися того, що я вже вмію.
У грудні я склала іспит. Не з першого разу. Тричі підходила, бо першого разу завалила майданчик, другого — місто через недотримання пріоритету на Зіньківській. А втретє їхала так, як навчила пані Тетяна: повільно, але не боязко. І склала.
Купила «Шкоду Фабію». Шестирічну, срібну, з пробігом сто вісімдесят тисяч. Усередині пахло ваніллю, яку попередня власниця залишила в кишені дверцят.
Уперше поїхала сама на кладовище. До мами. Вона померла шість років тому, і я завжди відвідувала її з пересадками: маршрутка, потім автобус, потім пішки через лісосмугу біля Розсошенців. Цього разу я припаркувалася біля брами й сиділа хвилин двадцять, дивлячись у дзеркало.
А потім повернулася додому й купила собі каву з апарату на заправці. Дурнувата кава за сорок гривень. Але смакувала так, як жодна інша.
Олег нічого не сказав. Тільки ввечері попросив підвезти його забрати машину з СТО. Його «Фольксваген» стояв там уже тиждень через ГРМ. Він сказав: «Тепер ти». Сів праворуч, відсунув крісло назад і заплющив очі.
Я їхала через місто в листопадовому дощі, а він спав. Жодного разу не вхопився за ручку. Жодного разу не сказав: «обережно». Просто вперше за двадцять років довірився мені. І це важило більше за всі уроки разом узяті.
Наприкінці, уже вдома, він поклав на стіл конверт. Усередині був роздрук з мого рахунку, і жовтим маркером були виділені всі перекази пані Тетяні. Він сказав: «Ти колись просила мене не лізти в твої справи. Я не лізу. Але хочу, щоб ти знала: я б дав тобі ці гроші й не питав нічого. І що я тобою пишаюся».
Сімдесят тисяч гривень. Стільки коштував мені страх. А пані Тетяна взяла за уроки менше трьох тисяч. Дорогі були не заняття. Дороге було мовчання.
Сьогодні вранці я відвезла сусідку на реабілітацію в лікарню на Юрівці. Їй вісімдесят років, і в неї зламане стегно. Всю дорогу вона повторювала: «Як ви добре їздите, як спокійно». А я подумала про пані Тетяну і її зошит із колами.
Потім повернулася на паркінг біля будинку, вийшла й перевірила, чи зачинилася машина. Натиснула на брелок тричі. Про всяк випадок.
Бо страх не зникає. Він просто стає меншим. І іноді, коли він справді малий, його можна сховати в кишеню дверцят разом із ваніллю попередньої власниці.
Наостанок я порахувала: сама їжджу вже одинадцять місяців. Заправляюся раз на два тижні. Поміняла дві лампочки й один ремінь генератора. На одометрі додалося дев'ять тисяч кілометрів.
І знаєте що? Я жодного разу не заглухла на перехресті. Було лише раз на паркінгу. Але тільки тому, що я задивилася на чайку, яка тягла картоплю фрі з відкритого віконця кіоску з їжею. Відволіклася. Заглухла. Ото й усе.
Здається, я вже не вмію боятися так, як раніше.
