Три доби відносної тиші — це не відпустка, а вихідні на позиції, коли ротація нарешті дала передих. Дмитро прокинувся о сьомій, без будильника, і перше, про що подумав: тіло не болить. Не звикле відчуття.
За три роки війни втома стала не станом, а способом жити. Прокидаєшся — болить спина від бронежилета, ниють коліна, гуде голова від недосипу. А тут третій день без обстрілів поблизу, без чергувань уночі, і виявляється, що тіло звикло до навантаження настільки, що без нього стає якось незатишно. Ніби всередині з'явилась порожнеча, яку треба чимось забити — інакше туди залізе щось гірше.
Дмитро вибрав спортзал.
На Великій Перспективній, у підвальному приміщенні колишньої взуттєвої майстерні, тренер Олег Штих ставив штанги вздовж стіни й розмовляв з учнями так, ніби кожен присідання — питання життя і смерті. Штих був майстром спорту зі стронгмену, важив за сто двадцять кілограмів і мав звичку жувати насіння прямо під час тренування, спльовуючи лушпиння в консервну банку з-під тушонки. Дмитро прийшов випадково — сусід по під'їзду порадив, сказав, що там готують до змагань, а не просто "качаються".
За тиждень Дмитро познайомився з представником федерації пауерліфтингу УПА (Українська пауерліфтингова асоціація) — молодим хлопцем на ім'я Тарас, який сам колись служив у 92-й бригаді, а тепер займався організацією турнірів. Тарас розповів, що найближчий чемпіонат — за десять днів, у Дніпрі, а через три тижні ще один, у Полтаві.
Дмитро подумав: якщо доля дала тимчасове вікно, де можна виспатись, нормально поїсти й потренуватись, — треба взяти з нього максимум. Не розтягувати на роки, бо років могло й не бути. Взяти зараз.
Вони зі Штихом домовились про один важкий день на тиждень — присід, жим, тяга, все на максимум, з протоколом підготовки, який Штих писав від руки в товстому зошиті з написом "Облік" на обкладинці, лишеним ще з якоїсь бухгалтерії. Решту днів — відновлення, сон, їжа. Дмитро купив контейнери, почав носити з собою варену гречку з куркою, зважував порції на кухонних вагах, які позичив у матері.
Мати, до речі, першою помітила зміни. Зателефонувала якось увечері, запитала, чи все гаразд, бо голос звучав інакше — не той придушений тон, до якого вона звикла останні два роки, а щось живіше. Дмитро відповів, що просто тренується. Мати помовчала і сказала: "Ну слава Богу, хоч цим зайнявся, а не тим другим".
Той другий варіант теж був на столі — випивка. Дмитро чесно зізнавався собі, що після довгих змін на позиції найлегший спосіб вимкнути голову — це пляшка. Так робили багато хто з побратимів, і засуджувати їх було б лицемірством. Але цього разу він обрав штангу. Відклав пляшку на потім, на кращі часи, як казав сам собі жартома.
За чотири тижні він з'їздив на два чемпіонати УПА. У Дніпрі, на змаганнях у порожньому спортивному комплексі з протікаючою стелею й запахом хлорки з басейну по сусідству, виконав норматив кандидата в майстри спорту одразу у двох категоріях — окремо в присіданні та в становій тязі. У Полтаві, через два тижні, на турнірі, який проводили в актовому залі коледжу, закрив ще два нормативи КМС і, нарешті, норматив майстра спорту в сумі трьох вправ.
Суддя на помості, літній чоловік у застібнутій на всі ґудзики сорочці, тиснув руку й казав, що для військового, який тренується непостійно, це майже неможливний результат. Дмитро тільки посміхався і думав про те, скільки тижнів у нього залишилось до наступної ротації.
А потім прийшла звістка, яку він не чекав так швидко: командир повідомив, що через два тижні їх знову висувають — цього разу на інший напрямок, ближче до кордону з Харківщиною. Вікно закривалось.
Лишався останній чемпіонат — у Кропивницькому, вдома, за три дні до відправки. Дмитро вирішив: спробує ще один норматив майстра спорту, у важчій ваговій категорії, куди прийшлося би скинути чотири кілограми за тиждень.
Штих сказав, що це божевілля — три турніри за півтора місяці, та ще й із сушкою ваги напередодні відправки на передову. Але додав, що іншого шансу може й не бути, тож коли ще пробувати, якщо не зараз.
Змагання проходили в спорткомплексі "Зірка" на Балашівці — старій радянській споруді з дерев'яним поміщом, натертим до блиску мастикою, і трибунами на п'ятдесят чоловік, з яких прийшло вісім, включно з матір'ю Дмитра й Тарасом із федерації. За вікном мжичив дощ, типовий кінець серпня в Кропивницькому, і хтось із глядачів приніс термос із чаєм, бо в залі не працювало опалення навіть при плюс п'ятнадцяти.
Дмитро вийшов на поміст на становій тязі — третій, вирішальний підхід. Штанга важила сто дев'яносто п'ять кілограмів, на два більше, ніж він піднімав будь-коли раніше. Мати сиділа на другому ряду, стиснувши в руках порожню пластикову склянку з-під того самого чаю, і не дихала.
Він узявся за гриф, прогнав через голову протокол — постановка ступень, напруження спини, дихання — і потягнув.
Штанга пішла вгору важко, з рипінням дисків, коліна тремтіли на останніх сантиметрах, але тіло, привчене трьома роками виснаження тримати межу довше, ніж здається можливим, не здалось. Він зафіксував вагу, почув команду судді "фіксація", опустив штангу на поміст із гуркотом, від якого сіпнулися лампи під стелею.
Тарас підбіг першим, стиснув у обіймах так, що хруснуло в спині. Норматив майстра спорту в становій тязі був виконаний — другий за півтора місяці, у другій ваговій категорії.
Штих просто кивнув з місця, не встаючи, і сплюнув лушпиння насіння в консервну банку, яку взяв із собою навіть на офіційні змагання.
Дмитро підійшов до матері. Вона мовчки простягнула йому той самий термос, налила чаю в кришку-склянку й сказала тільки одне: "Пий, застудишся ще перед відправкою".
Через два дні він складав речі в свою стару спортивну сумку — ту саму, з якою їздив на всі три турніри. Поверх форми поклав грамоту з написом "Майстер спорту України з пауерліфтингу", згорнуту вдвічі, щоб влізла між футболками. Не для того, щоб хтось бачив — просто щоб знати, що вона там є.
Вранці, коли машина вже чекала біля під'їзду, мати вийшла провести його в самому халаті, без куртки, хоч на вулиці було прохолодно. Обійняла коротко, без слів, тільки поправила комір на бушлаті — той самий жест, яким проводжала його й рік тому, і два роки тому.
Дмитро сів у машину, поклав сумку на коліна і, коли вона рушила, притиснув долоню до грамоти крізь тканину — просто щоб відчути, що вона на місці.
