Я працюю старшою медсестрою в онкологічному відділенні львівської клінічної лікарні вже дванадцятий рік. За цей час через мої руки пройшли тисячі людей — і пацієнтів, і їхніх родичів. Я навчилася розрізняти, хто зайшов просто провідати, а хто лишиться до кінця. Хто приніс апельсини, бо так годиться, а хто тримає за руку, коли вже нема чого казати.
Але ця історія не про хворого.
Вона про сина однієї пацієнтки. Назву його пан Роман. І про дівчину, яка прибирала в його матері.
Пані Стефанія лежала в нас три тижні. Вісімдесят два роки, рак шлунка, четверта стадія. Болі такі, що морфін не завжди допомагав. Син приїжджав щовечора о шостій, рівно на двадцять хвилин. Стояв біля дверей палати, дивився у вікно, питав лікаря «ну як там», кивав і їхав. До матері заходив не завжди. Казав — не хоче її турбувати.
Має мережу заправок на трасі Київ — Чоп, тому часу в нього, самі розумієте, обмаль. Це він нам пояснив першого ж дня.
А біля пані Стефанії сиділа дівчина років двадцяти шести. Худенька, з руками, які не знають спокою — то ковдру поправить, то склянку переставить, то серветку складе. Я спершу подумала — онука. Потім виявилося, що вона з агенції догляду. Доглядальниця. Син найняв її, бо сам, звісно, зайнятий. Звали її Уляна, а пані Стефанія кликала її просто «моя Улясенька».
Я побачила таке вперше за п'ять років роботи в цьому відділенні: доглядальниця мила пані Стефанії ноги теплою водою, а тоді цілувала їй руку — просто так, без слів. Не для когось. По-справжньому.
Пан Роман цього не бачив. Він взагалі мало що бачив.
Одного разу він зайшов до ординаторської, коли я пила каву. Поставив на стіл пластиковий стаканчик з автомата — собі — і сказав, що хоче поговорити про «цю дівчину». Про Уляну.
— Вона мені не подобається, — сказав він.
— Чому? — питаю.
— Бо вона крутиться біля мами, як флюгер. Усміхається занадто. Я таких знаю — вони потім претендують на спадщину.
Я кажу йому: пане Роман, дівчина не має жодного стосунку до спадщини. Вона працює за трудовим договором. Вона вашу маму годує з ложечки, коли я не можу підійти.
А він мені так зверхньо:
— Вона персонал. Персонал повинен знати своє місце. А вона вчора мамі читала вголос якісь вірші. Це що за цирк?
Я кажу:
— Пані Стефанія просила. Вона любить вірші.
А він:
— Я їй за це плачу. За те, щоб вона обслуговувала. А не вірші читала.
І тут я вперше — ну, не вперше, але тоді вперше за нього — подумала: чоловік, який міряє все грошима, навіть вірші біля ліжка помираючої матері, глибоко нещасний. Але я промовчала. Бо що я можу сказати синові пацієнтки?..
А Уляна тим часом робила те, чого пан Роман не помічав. Вона приносила з дому вишитий рушник, щоб покласти під подушку пані Стефанії. Вона записувала в зошит, скільки пані випила води і о котрій годині. Вона телефонувала мені вночі — не скаржитися, а питала, чи можна привезти пані домашнього бульйону, бо лікарняна їжа їй не смакує.
Я все це бачила зсередини, зі своєї медсестринської. І бачила, як пан Роман на неї дивиться — як на двірника, який погано вимев подвір'я.
Через кілька днів він їй сказав при мені:
— Слухай сюди, якщо мама щось тобі підпише, я знайду спосіб, щоб це оспорити. Ти тут ніхто. Затямила?
Уляна не відповіла. Вона стояла, тримаючи в руках теплу пелюшку, яку щойно поміняла, і дивилася кудись у коридор. Не плакала. Просто мовчала.
А пані Стефанія все чула з-за дверей. В палаті було тихо, двері прочинені. І коли пан Роман пішов, вона покликала мене і прошепотіла:
— Сестро, хай він більше не приходить. Я не хочу його бачити.
Я передала синові. Він обурився: «Як це не приходити? Я син!» Але я зробила, як просила мати. Він приходив рідше. А як приходив — стояв на ганку лікарні, не заходячи в палату.
А Уляна лишалася ночувати. Без дозволу пана Романа. Лікар дозволив, бо помираючій людині потрібна не тільки крапельниця.
Одного ранку пані Стефанія покликала мене. Вона тримала в руках конверт — простий, з пошти, без марки. І каже:
— Працювала все життя на швейній фабриці. Щомісяця відкладала з зарплати. По п'ять, по десять гривень. Чоловік пив, то ховала в коробку з-під цукру… Ти знаєш, скільки то набігло за сорок сім років?
Я похитала головою.
— Сто дев'яносто шість тисяч гривень. Плюс у місті є однокімнатна квартира в старому будинку на Ринку. Вона мені від свекрухи дісталась. Так от… — вона взяла мою руку. — Я все це віддаю Уляні. Не синові. Улясі.
Кажу:
— Пані Стефаніє, але то ваш син. Він образиться.
— А він і так образиться. Хоч лиши йому все, хоч ні. Він на весь світ ображений, бо йому все мало. А знаєш, чому саме Уляся?
Я мовчала.
— Бо вона єдина, хто тримав мене за руку, коли я боялась. А Роман навіть не зайшов попрощатися. Все казав: «Я потім, мамо, потім». А потім не було.
Того ж дня до палати зайшов нотаріус. Пані Стефанія переписала квартиру і передала гроші. Уляна відмовлялась, плакала, казала: «Я не можу взяти, це не моє». Але пані була наполеглива:
— Моє — що хочу, те й роблю. І це моє бажання.
Коли пан Роман дізнався, він увірвався до відділення. Я саме розносила ліки. Він схопив мене за руку — не боляче, але міцно — і кричав, що ми тут усі в змові. Що доглядальниця обдурила стареньку. Що він найкращого адвоката знайде.
— Пані Стефаніє, — кажу йому тихо. — Мама ваша жива ще. Зайдіть до неї. Поговоріть.
Але він не зайшов. Він пішов. Хряпнув дверима на сходовому майданчику так, що штукатурка посипалася.
Пані Стефанії не стало через чотири дні. Вона померла о п'ятій ранку, коли зміна ще не почалася. Уляна сиділа біля неї всю ніч. Коли я прийшла, вона сказала:
— Вона просто перестала дихати. Ніби пішла у вірш.
Ніколи не чула, щоб про смерть так казали.
Похорон організувала Уляна. Пан Роман приїхав на кладовище на своєму чорному «Лексусі», стояв збоку, не підходив до могили. Після поминок — я знаю від його сестри — він подав позов до суду. Вимагав визнати заповіт недійсним, казав про недееспособность матери. Справа тягнулася чотири місяці. Суддя викликала свідків: лікаря, мене, сусідку по палаті. Усі підтвердили: пані Стефанія була при ясному розумі. Рішення залишилося без змін. Уляна має квартиру і гроші. Але вона ними користується так, ніби нічого не сталося.
Я заходила до неї якось цього літа. Вона живе в тій самій квартирі на Ринку. Зробила там ремонт. На стіні — портрет пані Стефанії, а під ним — той самий вишитий рушник. Уляна тепер не працює доглядальницею. Вчиться на психолога. Каже: «Хочу допомагати людям, яких принижують їхні ж діти».
А пан Роман? Його я бачила тиждень тому. Стояв біля своєї заправки на трасі, пив каву з пластикового стаканчика. Я проїжджала повз. Він дивився на дорогу, і в очах у нього було те саме, що він носив завжди. Тільки тепер йому не було кому пояснювати, що він зайнятий.
Він так і не зрозумів. Але це вже не його історія.
