Дощ лупив у вікна маршрутки, коли я набирала номер батька, а кров у кутику губи змішувалася з водою, що стікала з волосся. Мене звати Соломія Гримич, мені тридцять два, і чоловік щойно виштовхнув мене з власної квартири на порозі листопадової зливи в Києві.
Рахувала кожен удар. Перший — коли я спитала, чому його заступниця Аліна Ковтун сидить за нашим весільним столом у моїх бабусиних сережках. Другий — коли наказала їй їх зняти. Третій, четвертий і п'ятий прилетіли, коли Тарас Гримич закричав, що квартира на Оболоні куплена на його ім'я і я тут ніхто. Шостий припечатав мене об консоль у передпокої, ту саму, куди ми зазвичай кидали ключі й пошту.
Тоді він відчинив двері під'їзду й викинув мою дорожню сумку просто в калюжу біля дверей. «Йди, Соло, — сказав він, важко дихаючи, а обручка блищала під лампочкою на сходовій клітці, яку так і не поміняли за два роки. — Треба було знати своє місце». Аліна стояла позаду нього в моєму халаті й посміхалася так, ніби виграла в лотерею.
Я не заплакала. Вийшла на вулицю боса, щока горіла, ребра болять, а дощ ковтав звук мого дихання. Тарас так грюкнув дверима, що домофон на під'їзді ще хвилину сигналив. За рогом гавкав сусідський пес Рекс — той самий, що завжди зустрічав мене, коли я поверталася пізно з роботи. Сьогодні йому було байдуже.
Сіла на бордюр під ліхтарем, тремтячи від холоду й приниження. Екран телефону тріснув від падіння, але працював. Тарас завжди вимовляв ім'я мого батька з насмішкою, ніби Роман Гримич — просто старий із грошима, а не засновник найбільшої в країні мережі логістичних терміналів, тієї, що возить вантажі від Одеси до Ужгорода.
Подзвонила йому. Він узяв слухавку майже одразу.
— Соло? — голос батька був звичайний, буденний, ще не знав.
Я проковтнула кров.
— Тату.
Голос змінився миттєво.
— Що сталося?
Озирнулася на будинок, де Тарас з Аліною, певно, вже наливали вино з маминих келихів — тих, що вона привезла з Львова ще на наше весілля.
— Він мене вдарив, — сказала я. — Шість разів. Через неї. А потім викинув мене під дощ.
Пауза. Не шок, не розгубленість. Страшна, контрольована тиша — я чула тільки, як за вікном шумить траса.
— Ти в безпеці? — спитав батько.
— Ні.
— Скинь мені локацію.
Скинула. Наступні його слова були холодніші за дощ, що стікав мені за комір.
— Слухай мене уважно, Соло. Не повертайся туди. Не розмовляй з ним. Не відповідай, якщо подзвонить. Я висилаю охорону й лікаря.
Заплющила очі.
— Тату…
— Так?
— Не май до нього милосердя.
Вперше за той вечір батько говорив не як батько. Він говорив як людина, що виносить вирок.
— Тоді милосердя закінчилось.
Через двадцять хвилин біля бордюру зупинилися два чорні позашляховики з логотипом компанії на дверцятах. З першого вийшов чоловік у формі охорони, з другого — жінка з медичною сумкою. Мене загорнули в плед, посадили в теплий салон, і поки лікарка обробляла розсічену губу, я дивилася на вікна нашої квартири на п'ятому поверсі — там усе ще горіло світло.
Батько подзвонив ще двічі за ту ніч. Перший раз — щоб сказати, що я лечу лікуватися до нього, в заміський будинок під Києвом. Другий — щоб коротко доповісти, що зробив, без жодної емоції в голосі, наче диктував список товарів на складі.
До ранку рахунки Тараса в банку були заблоковані — не всі, тільки ті, куди йшли платежі за оренду складських приміщень, які орендувала його фірма в терміналах мого батька. Договір оренди, підписаний три роки тому, мав пункт про дострокове розірвання «за рішенням орендодавця без пояснення причин» — Тарас сам наполягав на цьому пункті, коли підписував, бо був упевнений, що ніколи не опиниться по інший бік.
Головний інвестор його рекламного агентства, чоловік на прізвище Дудченко, з яким мій батько грав у теніс щочетверга останні п'ятнадцять років, вийшов із проєкту протягом доби — без пояснень, просто «змінилися пріоритети».
Я дізналася про це не від батька, а від власної сестри, яка ще працювала бухгалтеркою в тому самому агентстві. Ірина подзвонила мені вранці, коли я сиділа на кухні батькового будинку і дивилася, як пара підіймається над горнятком чаю.
— Соло, тут паніка, — сказала вона тихо, наче боялася, що хтось почує. — Тарас бігає поверхом, кричить у слухавку. Каже, що все розвалюється за одну ніч.
— А Аліна де? — спитала я, розмішуючи цукор, якого насправді не клала.
— Забрала речі й поїхала ще вчора ввечері. Каже, не підписувалася на це.
Я поклала ложку.
Того ж дня подзвонив сам Тарас — двадцять три пропущені за ранок, потім дзвінок пройшов, бо телефон випадково лежав розблокований. Я не встигла скинути, і почула тільки одну фразу: «Соло, будь ласка, поговори з батьком, він мене знищує». Поклала слухавку без жодного слова. Батько заборонив відповідати, і я не збиралась порушувати цю умову заради людини, яка притиснула мене до консолі шість разів поспіль.
Через три дні я поїхала до нотаріуса на вулиці Хрещатик — не з батьком, сама, як і хотіла. Взяла з собою тільки одну папку: свідоцтво про право власності на квартиру, яку насправді записали на мене чотири роки тому, коли ми її купували, а Тарас про це або забув, або ніколи не читав документи до кінця, підписуючи все, що приносив йому мій батько «про всяк випадок». Він завжди вважав, що квартира його, бо гроші вносив зі свого рахунку — а рахунок той, як виявилося, теж частково живився з батьківської компанії, через його ж таки посаду.
Нотаріус, жінка років п'ятдесяти з окулярами на ланцюжку, оформила заяву на зміну замків і офіційне повідомлення про виселення протягом десяти днів. П'ятнадцять хвилин — і на столі лежав підписаний документ.
Ключі від нової квадратної колодки я забрала того ж вечора у майстра на розі, за сто двадцять гривень. Замінила замок сама, без чоловіка, без охорони — просто накрутила шурупи викруткою, яку взяла в батька в гаражі.
Тарас прийшов через одинадцять днів. Стояв під дверима, тиснув на дзвінок, який я теж встигла поміняти на новий, з камерою. Бачила його на екрані телефону: пом'ятий піджак, торба з речами в руці, обличчя людини, яка вперше в житті не отримала того, на що розраховувала.
Він стукав кулаком.
— Соло, відкрий. Це моя квартира теж, у мене там половина речей залишилась.
Я натиснула кнопку домофона, не відчиняючи двері.
— Речі я віддала волонтерському центру на Троєщині ще у вівторок. Разом з твоїм костюмом, у якому ти був на весіллі.
Пауза з того боку динаміка.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. І, Тарасе, — сказала я, дивлячись, як за вікном двірник збирає жовте листя, — рахунок за оренду складу твоєї фірми більше не сплачується батьковою компанією. Про це тобі мали повідомити ще у понеділок.
Він щось відповів, я не дослухала — просто вимкнула звук на домофоні й пішла на кухню заварювати чай. За вікном п'ятого поверху виднівся весь Оболонський проспект, мокрий після нічного дощу, і жінка внизу вигулювала пса, дуже схожого на Рекса.
