Мене звати Ганна Тарасівна, я тридцять два роки приймаю речі в камері схову на вокзалі. Бачила всяке — і плач, і бійки, і як люди валізи забувають від радості, що додому їдуть. Але цю історію я запам'ятаю надовго, бо стояла за прилавком за три метри від усього, що там відбувалося, і чашку чаю так і не встигла допити — застигла з нею в руці.
Того вечора, двадцятого серпня, потяг на Львів затримувався на сорок хвилин, і зала чекання була напхана людьми. Я саме здала зміну і сиділа в кутку біля своєї камери, чекала автобуса. І от бачу — заходить жінка років шістдесяти семи, невисока, у светрі домашньої в'язки, з валізою на колесах і полотняною сумкою через плече. Сіла на лаву навпроти, дістала термос, налила собі чаю в кришку. Спокійна така, зосереджена — ну, звичайна бабуся їде до когось у гості, подумала я.
Потім прийшов чоловік. Молодший за неї років на тридцять п'ять, у дорогій куртці, з телефоном, який весь час дзвонив. Сів поруч, не привітавшись навіть — просто сів і почав говорити. Я не підслуховувала спеціально, просто зала маленька, все чути.
— Мамо, я не розумію, чого ти зірвалася от так, вночі, — сказав він. — Могла ж почекати до ранку, я б тебе відвіз.
Вона відповіла рівно, не підвищуючи голосу:
— А мені більше нема чого чекати, Романе. Все, що треба було, я вже почекала.
Виявилось — я потім склала картину по обривках — що йшлося про майстерню. Автосервіс на околиці Полтави, який вона з чоловіком-покійником піднімала з нуля тридцять один рік тому. Гараж, потім два підйомники, потім свій цех фарбування. Син працював там же, і вона переписала на нього половину частки — «щоб було на кого спертися», як сама пояснила. А той рік тому оформив другу половину на себе через якусь довіреність, поки вона лежала в лікарні з тромбом на нозі. Сказав — терміново, для банку, для кредиту на обладнання. Вона підписала, не читаючи як слід, довіряла.
А тепер з'ясувалося, що майстерня записана повністю на нього, і невістка вже поставила питання руба — навіщо утримувати свекруху в квартирі при цеху, коли можна ту квартиру здати, а її переселити до сестри в Кременчук.
Роман це заперечував, звісно.
— Ніхто тебе нікуди не переселяє, це ти сама щось вигадала…
— Я чула, як Оксана дзвонила рієлтору, — сказала вона тихо, не дивлячись на нього. — Тридцять дев'ять квадратних метрів, вигідне розташування, поруч ринок. Ти думаєш, я глуха?
Він замовк. По його обличчю пробігло щось — чи то злість, чи то сором, я не берусь судити, я не туди дивилась, у мене чай захолов уже.
Потім він спробував інакше:
— Мамо, ну добре, я не мав права те з довіреністю робити без тебе, визнаю. Давай завтра поїдемо, все переоформимо назад, я обіцяю…
— Завтра, — повторила вона. І дістала з сумки папку. Звичайну, картонну, зав'язану на мотузочки — таку, як у нас у школі для документів давали. — Я вже була у нотаріуса, Романе. У понеділок. Ти тоді на змаганнях синових був, у Кременчуці.
Він завмер.
— Що ти зробила?
— Оформила дарчу на частку майстерні, яка ще лишалась моєю, на твою двоюрідну сестру Марину. Ту, що з чоловіком тягне СТО в Решетилівці і завжди мене про допомогу просила, а я відмовляла — казала, у нас своя справа. Тепер у неї є друга частка, і вона вже говорила з юристом, як розділити приміщення фізично, щоб ти орендував тільки свою половину. За ринковою ціною. Вісім тисяч гривень на місяць, здається, вона назвала.
Оголосили посадку на львівський потяг. Я підвелась було йти забирати автобус, але затрималась ще на хвилину — вже не могла піти.
Роман щось почав говорити про суд, про те, що вона не мала права, що це його рідна мати…
— Мала, — сказала вона, і от тут голос у неї вперше здригнувся, зовсім трохи. — Це була моя частка. Я тридцять один рік туди руки клала. Не для того, щоб мене з тієї ж майстерні квартирантом виселили.
Вона закрила термос, застебнула сумку. Валізу на колесах підняла сама, хоч він і потягнувся допомогти — вона просто відхилилась, і рука в повітрі повисла.
— Куди ти зараз?
— До сестри у Кременчук. Погостюю. А ти подзвониш Марині, якщо схочеш щось обговорити. Мій номер можеш видалити, мені однаково.
Пішла до платформи, не озираючись. Він лишився сидіти, телефон у руках і не дзвонив уже нікому — просто крутив у пальцях.
Я допила той холодний чай і пішла на свій автобус. А ранком, коли на зміну заступила, побачила в новинах міської групи — хтось із сусідів по вулиці виклав фото: над воротами майстерні вже висіла нова табличка, тимчасова, з роздрукованим на принтері написом «СТО — власник М. Ковальчук». Просто скотчем приліплена, криво трохи. Хтось у коментарях писав, що бачив, як та невістка приходила зранку сваритися, стояла коло воріт хвилин двадцять, а їй ніхто не відчинив.
