Я торгую на Озерному ринку в Чернігові вже шістнадцять років — спочатку зеленню з власного города, потім, коли коліна почали боліти від сирості, перейшла на квіти. Розсада, живці, іноді зрізка на свята. Місце в мене третє від входу, під навісом, поруч із бабою Наталею, яка продає мед і воском натирає банки, щоб блищали.
Тому й угіддя чужих подвір'їв я знаю, мабуть, краще за поштальйонів. Хто що садить, у кого півонії кущами розрослись, а в кого чахнуть — усе через мене проходить, бо за розсадою всі до мене йдуть.
Оксану Григорівну я запам'ятала ще з весни, коли вона купувала в мене саджанці троянд — три штуки, сорт "Черрі Гірл", рожеві з жовтуватою серединкою. Жінка привітна, років під шістдесят п'ять, живе на Целинній вулиці, у приватному секторі, будинок дістався ще від батьків. Розповідала, що чоловік помер чотири роки тому, а син із невісткою живуть теж у Чернігові, тільки в багатоповерхівці, до чужого подвір'я їм байдуже.
А в кінці липня прийшла до мене за розсадою хризантем, і от тоді розповіла всю історію. Стояла коло прилавка, крутила в руках пакетик із насінням чорнобривців, і говорила рівно, без сліз — так, ніби вже сто разів це переказувала подумки.
У неї на подвір'ї розбитий квітник — грядки, доріжки з плитки, яку ще покійний чоловік клав власноруч. Троянди, флокси, гортензії. Сусідка по вулиці, Тетяна Панасівна, вирішила з нагоди свого шістдесятиріччя влаштувати вдома посиденьки — і от прийшла до Оксани Григорівни з проханням: можна, мовляв, зрізати квітів на букети для столу і для гостей роздати? Оксана Григорівна не відмовила — чого б і ні, сусідка ж, не чужа людина.
Тетяна Панасівна прийшла не сама, а з дочкою, тією самою, що весілля недавно справляла. І от поки Оксана Григорівна пішла в дім за секатором, ті дві, за її словами, обчикрижили весь квітник під корінь. Не букет назбирали — а буквально все, що цвіло: і троянди, і гортензії, і навіть жоржини, які тільки-но бутони випустили. Оксана Григорівна вийшла — а на грядках самі стебла стирчать.
Вона розповідала мені це спокійно, тільки пальці на пакетику з насінням стискала так, що той хрустів. Каже: я не через квіти навіть переживаю, квіти виростуть знову. Я через те, що навіть не спитали. Прийшли в гості й обнесли, як сарана город.
Я тоді ще пожартувала — мовляв, пригрозіть, що наступного разу собаку на ланцюг біля клумби посадите. Вона не засміялась. Сказала тільки: "Я знаю, скільки в мене там було вкладено. І в грошах знаю, і в роботі".
Розсаду хризантем вона тоді купила, заплатила, попрощалась. А я, чесно кажучи, забула про цю історію на пару тижнів — мало в кого сусіди через паркан не побешкетують.
Згадала я про неї, коли в середині серпня Оксана Григорівна знову з'явилась на ринку — але вже не по розсаду, а спеціально до мене, бо, каже, порадитись хотіла, а я людина стороння, чужа в цій справі, тому скажу чесно.
Виявляється, за ці два тижні вона не сиділа склавши руки. Пішла до знайомої, яка колись у флористичному салоні працювала, і попросила порахувати, у скільки б обійшлися ті букети, якби їх замовляли в майстерні — за ринковими розцінками, з роботою флориста, упаковкою, стрічками. Та порахувала — вийшло дев'ять тисяч сто гривень. Оксана Григорівна округлила до дев'яти тисяч і написала Тетяні Панасівні листа — не по телефону, а саме листом, від руки, поклала в поштову скриньку. Написала прямо: ви скористалися моїм квітником без дозволу, зрізали все під корінь, я оцінила збиток у дев'ять тисяч гривень, чекаю компенсації до кінця серпня.
Я, коли вона мені це переказувала, аж присвиснула. Кажу: ну ви й запросили суму. А вона мені: "А що, я мала мовчати? Я два роки ту гортензію з живця вирощувала, вона тільки-но зацвіла вперше".
Тетяна Панасівна, звісно, образилась. Прийшла особисто, стояла на порозі й кричала на весь провулок, що це, мовляв, не по-сусідськи, що вона ж не крала, а для свята брала, що Оксана Григорівна сама раніше квіти дарувала й слова поганого не казала. А тепер, каже, рахунок виставляє, як у магазині.
Оксана Григорівна їй на це відповіла коротко: "Раніше я дарувала сама. А зараз у мене забрали, не спитавши. Це різні речі".
Ось із цим питанням вона до мене й прийшла — правильно, каже, я вчинила чи ні. Я їй сказала прямо, як думала: правильно. Бо якби мовчала — Тетяна Панасівна за рік ще раз так само зробила б, і ще хтось із сусідів слідом.
Оксана Григорівна на те лише плечима повела, купила цього разу вже не розсаду, а зрізку — жоржини, ті самі, що вціліли на дальній грядці. Каже, синові з невісткою повезе, хай хоч раз квіти в хату поставлять, замість того щоб повз подвір'я проходити мовчки.
А наприкінці серпня, вже перед самим Днем незалежності, вона знову зайшла до мене на ринок — просто мимохідь, за петрушкою для маринаду. Розповіла, що гроші Тетяна Панасівна таки принесла. Не всі дев'ять тисяч одразу — половину готівкою, а решту обіцяла до Нового року, бо саме зараз, каже, з донькою на весілля витратились. Оксана Григорівна погодилась на розстрочку, розписку написали удвох, від руки, кожна собі по примірнику залишила.
І ще одне вона мені сказала, вже прощаючись, тримаючи пучок петрушки в руці: тепер, каже, коли хтось із сусідок хоче квітів на свято — питають заздалегідь, скільки й на що, і завжди приносять або гроші, або щось натомість, торт там чи банку варення.
— А гортензія моя, — додала вона вже від воріт, обернувшись, — знову взялася цвісти. Пізнім кущем, друга хвиля. Так буває якраз після сильної обрізки.
І пішла собі з петрушкою через ринок, а я ще довго дивилась їй услід, поки баба Наталя не покликала мене банку меду підрахувати.
