Дзеркало у передпокої Валентина Іванівна завісила рушником ще в березні, того дня, коли Олег забрав останню коробку з книжками і сказав, що адвокат зв'яжеться щодо документів на дачу. Сорок один рік разом — і ось тепер рушник у синю смужку, той самий, яким витирали руки після посадки картоплі, висів на цвяху, затуляючи власне відображення жінки, яка йому набридла.
Три місяці вона не фарбувала волосся. Сиве коріння наступало на колишній каштановий колір нерівним клином, і Валентина Іванівна перестала помічати цю межу так само, як перестала помічати, що на кухні в Броварах немає більше чоловічих капців біля батареї. Вона носила той самий сірий халат, ходила в той самий "Сільпо" на розі, купувала той самий кефір "Яготинський" — і не дивилась у вітрини, повз які проходила щодня.
Онука Софійка приїхала на вихідні з фотоапаратом — готувала проєкт для школи, "Моя родина у трьох поколіннях". Валентина Іванівна сіла на кухонний табурет, поправила комір халата й спробувала усміхнутись так, як звикла усміхатись на офіційних фото — трохи напружено, для протоколу.
— Бабо, зачекайте, — Софійка опустила телефон і подивилась на екран, а потім знову на неї. — Можна я вам покажу?
На фото була жінка років сімдесяти в мішкуватому халаті, з сивиною, яка робила обличчя сірим, наче припорошеним попелом. Плечі опущені, погляд кудись повз об'єктив. Валентина Іванівна впізнала цю жінку не одразу — і коли впізнала, відчула, як щось усередині обірвалось, наче нитка, на якій довго висіло щось важке.
— Це не для проєкту, — тихо сказала Софійка. — Це я просто… хотіла показати.
Того вечора, коли онука поїхала, Валентина Іванівна довго стояла в передпокої. Зняла рушник з дзеркала, склала його вчетверо і поклала на поличку для взуття, ніби це був якийсь ритуальний предмет, який більше не потрібен для захисту.
У дзеркалі стояла жінка з фотографії. Та сама сивина, той самий халат, ті самі опущені плечі. Валентина Іванівна піднесла руку до обличчя, провела пальцями по щоці — не для того, щоб перевірити зморшки, а щоб переконатися, що це справді вона, а не хтось чужий, хто оселився в її тілі, поки вона ховалась від власного відображення.
Вранці вона зняла зі стіни календар з номером перукарні Ірини, куди ходила ще до розлучення, і подзвонила.
— Валентино Іванівно, ви ж три місяці не з'являлись, — здивувалась Ірина. — Я вже думала, ви до когось іншого перейшли.
— Нікуди я не переходила. Просто перестала себе бачити, — відповіла вона і сама здивувалась, наскільки точно це прозвучало.
Ірина записала її на суботу, на десяту ранку, фарбування і стрижку — тисяча вісімсот гривень, як завжди. Валентина Іванівна поклала слухавку і пішла на балкон, де в шафі, за старими банками з-під огірків, стояла коробка з туфлями на невеликому підборі, які вона не одягала два роки — ще з дня народження внучки, коли Олег ще був поруч і казав, що ці туфлі їй личать.
Субота видалась сонячною, з тим різким вересневим світлом, яке безжально показує кожну зморшку і кожну сиву волосину, але й золотить листя на каштанах уздовж вулиці Гагаріна так, що на нього хочеться дивитись довго. Валентина Іванівна вийшла з дому о дев'ятій тридцять, у синій сукні, яку не одягала з весілля племінниці, і в тих самих туфлях з коробки.
Сусідка Марія Петрівна, яка сиділа на лавці біля під'їзду з насінням, підвела очі й на мить забула жувати.
— Валю, ти куди зібралась?
— До перукарки, — сказала Валентина Іванівна, не сповільнюючи кроку. — А потім, може, ще й сукню собі нову куплю. Он у "Метрограді" акції зараз.
— А чого це раптом?
Валентина Іванівна зупинилась біля хвіртки, обернулась і подивилась на сусідку так, як не дивилась ні на кого вже кілька місяців — прямо, без винувато опущених очей.
— А того, що я ще жива, Марійко. І мені набридло про це забувати.
Вона пішла далі, до перукарні на розі, і синя тканина сукні лопотіла на вересневому вітрі так само легко, як тоді, тридцять років тому, коли ця сукня вперше побачила світло дня. Позаду лишався рушник, складений на поличці для взуття, і жінка на фотографії, яку більше ніхто не впізнає.
