Ми з чоловіком десять років відкладали на той будинок. Не на віллу з мармуровими сходами — звичайний собі садовий будиночок у Вінницькій області, неподалік Південного Бугу. Дві кімнатки, веранда і старий горіх біля хвіртки. Андрій сам перекривав дах, а я фарбувала віконниці в колір волошок — це таке синє, що аж очі ріже, коли сонце в зеніті.
За чотири сезони ми зробили з того місця цукерку. Провели воду, поставили бойлер, Андрій притягнув супутникову тарілку — «щоб футбол дивитися під шум річки». Я висадила двадцять сім кущів троянд уздовж доріжки й облаштувала грядки з пряними травами: чебрець, меліса, материнка. Прокидаєшся о шостій від того, як дрозди пересвистуються на старому горіху, виходиш босоніж на росу — і розумієш: воно того варте. Кожна витрачена гривня, кожен вихідний, убитий на шпаклівку стін.
На початку війни ми віддали будинок родичам із Харкова — дядькові Андрія з родиною. Вони прожили там п’ять місяців, поки не знайшли квартиру в Черкасах. І все б нічого, але дядько лишив по собі розібраний мотоблок і колекцію порожніх пляшок під літнім душем. Я вигрібала те скло три години, лаючись крізь зуби. Тоді й сказала Андрієві: «Більше нікого. Наш дім — наша фортеця».
Аж тут влітку об’явилася Неля.
Неля — моя троюрідна сестра. Ми з нею бачилися разів п’ять за все життя, переважно на похоронах. Вона живе в Ужгороді, має трьох дівчаток від різних чоловіків і звичку з’являтися тоді, коли їй щось потрібно. Цього разу їй потрібен був «свіжий воздух для діточок». Неля навіть не питала. Просто надіслала голосове повідомлення на п’ять хвилин — мовляв, вони вже купили квитки на потяг, будуть у п’ятницю ввечері. «Ви ж не проти?».
Андрій тільки зітхнув. Я налила собі валер’янки.
Приїхали вони не в п’ятницю, а в суботу зранку. Таксі зупинилося біля хвіртки, і з нього вивалився цілий дитячий садок: три дівчинки віком від чотирьох до дев’яти років, кожна з рюкзаком, лялькою і пакетом солодощів. Сама Неля вийшла останньою — в білому лляному костюмі, з величезними сонцезахисними окулярами на півобличчя й у солом’яному капелюсі, як з інстаграмної реклами відпочинку на Мальдівах.
— Ой, яка красота! — вигукнула вона, оглядаючи наші троянди. — Ну, де тут у вас басейн?
Басейн у нас був — надувний, дитячий, діаметром метри три. Андрій накачав його ще в червні для нашого сина. Неля, побачивши його, скривилася: «Я думала, він більший». Але все одно зайняла шезлонг поруч і почала викладати речі — рушник, крем для засмаги, книжку якогось психолога, пляшку мінералки й телефон на зарядку від подовжувача, що його простягла через усе подвір’я.
До обіду я ще намагалася бути привітною. Насмажила дерунів зі сметаною, дістала домашню буженину, нарізала овочів. Моя свекруха, Галина Петрівна, саме гостювала в нас — допомагала з консервацією. Вона накрила стіл у альтанці, розставила тарілки. Неля вмостилася на лавці, поклала ноги на сусідній стілець і голосно оголосила:
— Дівчатка, їжте, що дають. Тільки салат без цибулі, бо в Злати від неї живіт болить. І борщ без кропу — Майя його не переносить. А Віолетта взагалі не їсть червоне — ні помідори, ні буряк. Ви ж розумієте, алергія.
Я подивилася на свої деруни. На тарілки з червоними помідорами. На борщ, настояний добу. І мовчки пішла до літньої кухні робити макарони.
Перші дні я ще виправдовувала Нелю: дорога, втома, діти. Але на третій день стало ясно — це не втома. Це позиція.
Галина Петрівна прокидалася о сьомій, годувала курей, потім готувала сніданок на вісім ротів — каша, омлет, млинці. Неля виходила з будинку близько десятої, сідала на веранді з філіжанкою розчинної кави й дивилася, як її доньки носяться по моїх клумбах. Саме по клумбах — не по доріжках. Вони витоптали материнку, зламали три кущі троянд гілкою, якою розмахували в грі, і розкидали декоративну гальку по всьому двору.
— Це ж діти, — ліниво казала Неля, не підводячи голови від телефону. — Вони граються. Ви що, ніколи не гралися?
Свекруха пробувала натякнути: мовляв, може, допоможете з обідом? Неля щиро здивувалася: «Я приїхала відпочивати. У вас тут що — курорт чи трудова повинність?».
На четвертий день я повернулася з міста після роботи. Андрій працював на нічній зміні, йому було не до того. Я заїхала на подвір’я і побачила картину, від якої у мене потемніло в очах. Галина Петрівна, моя сімдесятирічна свекруха, стояла на колінах біля грядки з полуницею, збирала ягоди в миску. Сонце палило так, що термометр на веранді показував плюс тридцять чотири. А Неля лежала в шезлонгу, намастившись кокосовою олією, і гортала стрічку в телефоні.
Я вийшла з машини, грюкнула дверцятами. Підійшла до альтанки.
— Нелю, вставай.
Вона навіть не поворухнулася:
— Що таке? Я слухаю.
— Ти слухаєш? Добре. Зараз ти збираєш речі, дітей і ми веземо вас на залізничний вокзал. Поїзд до Ужгорода о восьмій вечора.
Вона сіла, зняла окуляри і подивилася на мене так, ніби я сказала, що земля пласка.
— Ти жартуєш? У нас ще три дні відпустки.
— Я тобі не жартую. Ти четвертий день живеш у моєму домі, твої діти рознесли те, що я створювала роками, а ти навіть не ворухнулася, щоб допомогти моїй свекрусі, яка годиться тобі в матері.
— Але ж ми родичі! — обурилася Неля, притискаючи руку до грудей. — Яка різниця, хто скільки працює? Ти що, рахуєш?
— Так, — сказала я. — Рахую. Йди пакуй валізи.
Вона збиралася довго, години дві. Демонстративно скидала речі в сумку, голосно зітхала, кликала дівчаток і казала їм: «Не плачте, ми їдемо додому, бо тут нас не люблять». Старша, Злата, почала ревіти — не тому, що їхати не хотіла, а тому, що планшет розрядився.
Андрій приїхав з роботи саме тоді, коли я виносила їхні речі на ґанок. Подивився на мене, на заплаканих дітей, на надуті губи Нелі, на розтоптані клумби — і мовчки відкрив багажник.
До вокзалу їхали в тиші. Тільки діти шуміли на задньому сидінні, а Неля дивилася у вікно з виразом вселенської образи. На пероні вона обернулася і видала фінальну репліку:
— Я завжди знала, що ти собі на умі. Але щоб так — вигнати сестру з дітьми…
Я нічого не відповіла. Просто стояла й дивилася, як вона заходить у вагон, тягнучи за собою дівчаток і сумку з недоїденими цукерками.
Наступного дня зателефонувала мати Нелі, тітка Лідія. Моїй мамі. І почала звинувачувати нас у всьому: «Ваші діти безсердечні, вигнали бідну жінку з трьома сиротами…». Мама вислухала її спокійно — вона в мене викладачка музики, має залізні нерви, бо чула сотні фальшивих нот.
— Лідо, — сказала мама рівним голосом. — Твоя донька не зробила нічого за чотири дні. Ані помити за собою чашку, ані прибрати за дітьми. Вона не гість — вона утриманка. І я б на місці своєї доньки зробила так само. Тільки раніше.
Тітка Лідія образилася на весь світ. Розіслала родичам повідомлення, що ми — черстві люди без краплі співчуття. Але цікаво: ніхто з тих родичів не запропонував Нелі свою дачу. Мабуть, у них теж випадково не було місця.
Минулого тижня ми з Андрієм висадили нові кущі троянд — ті, що вціліли, дали молоді пагони. Я повісила на хвіртку табличку, яку випалив у гаражі наш сусід, дядько Степан: «Приватна територія. Гості — тільки на запрошення. Родичі — за подвійним узгодженням».
Свекруха сміялася, коли побачила. Сказала, що це найкращий декоративний елемент у дворі.
А троянди цього року пахнуть якось особливо солодко. Може, тому, що їх ніхто більше не топче.
