Дощ у Львові може зарядити на тиждень, і тоді бруківка стає слизькою, як мило. Я викотила свій візочок на площу Ринок о пів на сьому ранку — туристи ще сплять, а от місцеві вже біжать на роботу, накинувши капюшони. На візочку красувалася наліпка «Кава від Оленки», зроблена від руки ще минулого літа. Еспресо, американо, лате на рослинному — стандартний набір. У день виходить гривень триста-чотириста, якщо поталанить. Цього вистачало на орендовану кімнату на Левандівці та дешеві макарони.
Він підійшов десь о дев’ятій, коли натовп трохи розсмоктався. Дідок років під вісімдесят, згорблений, у старому твідовому пальті, з якого стирчали нитки. Руки тремтіли — чи то від холоду, чи від віку. Він довго рився по кишенях, вивернув підкладку, перебирав монетки на долоні. На каву не набиралося навіть найменшої порції.
Я дивилася на його пожовклі від часу пальці й думала про свого діда, який помер торік у будинку для літніх людей. Ми не встигли попрощатися.
— Не шукайте, я пригощаю, — сказала я й простягнула йому горнятко американо. — І круасан беріть, он свіжі привезли.
Дід підвів очі. Вони були не каламутні, як я очікувала, а навпаки — гострі, сірі, майже прозорі. Він узяв горнятко обома руками й трохи схилив голову набік.
— Ти ще отримаєш віддяку, Оленко. І дуже скоро.
Я застигла. Звідки він знає моє ім’я? Хотіла перепитати, але дід уже розчинився в натовпі — тільки спина в потертому пальті майнула за рогом біля аптеки.
Години за півтори, коли я саме перевертала порожній бідон з-під молока, перед візочком зупинився чоловік. Костюм-трійка, темно-синій, краватка зав’язана вузлом, який я бачила тільки в серіалах про адвокатів. У руці — шкіряний портфель. Позаду нього стояв чорний «Мерседес» із заведеним двигуном.
— Ви Олена Гнатюк? — спитав він без жодної емоції в голосі.
— Ну, я… А в чому річ?
— Мене звуть Андрій Вікторович. Я нотаріус. Пане Катерино, — він простягнув мені теку, — пан Богдан Катерино, власник мережі готелів «Карпатська брама», щойно вніс вас до свого заповіту. Єдина умова — ви маєте підписати цей документ протягом наступних двадцяти чотирьох годин.
Я витріщилася на теку. Богдан Катерино. Найбагатша людина Західної України, про якого ходять легенди — що він живе на самоті в маєтку за містом, що він не виходить на люди років десять, що в нього немає спадкоємців. І цей самий Богдан Катерино — дідок у дірявому пальті, якому я дала безкоштовну каву і круасан?
— Почекайте, — мій голос сів, — ви серйозно? Що за умова?
Нотаріус відкрив теку. Всередині лежало кілька аркушів, надрукованих на гербовому папері. Я пробігла очима перший абзац і відчула, як земля йде з-під ніг. Це був не просто заповіт. Це був контракт із однією-єдиною вимогою, виділеною жирним шрифтом і підкресленою двічі.
«Спадкоємиця зобов’язується протягом доби після підписання особисто занести конверт із вмістом, що додається, за адресою, вказаною в додатку, та передати його в руки особі, яка відкриє двері. У разі невиконання або порушення терміну — право на спадщину анулюється, а спадкоємиця сплачує неустойку в розмірі ринкової вартості активів пана Катерино».
Сума внизу сторінки мене майже осліпила. Дев’ять нулів. Дев’ять. І то тільки перший транш, якщо я правильно зрозуміла юридичну мову.
— Що в конверті? — спитала я пересохлими губами.
— Це не моя справа, — нотаріус знизав плечима. — Моя справа — завірити ваш підпис.
Він дістав з портфеля товстий жовтий конверт, заклеєний сургучною печаткою з гербом — олень, проколотий стрілою. Конверт був важкий, усередині щось тверде й прямокутне, а крізь папір ледь чутно гуло, наче там вібрувала крихітна мікросхема.
— Пан Катерино наказав передати, що ви самі вирішуєте, чи варта нагорода ризику. Час пішов з моменту, як ви взяли конверт у руки.
Я розумію, що це звучить як пастка. Я теж так подумала. Але дев’ять нулів — це не просто гроші. Це можливість витягнути маму з боргів, забрати сестру з інтернату, закрити кредит, який душить нас уже п’ять років. Я взяла ручку.
Адреса в додатку вела на околицю Львова, в район Старого Сихова. Панельна дев’ятиповерхівка, облуплений під’їзд, запах котячої сечі й сигаретного диму. Шостий поверх. Квартира шістдесят чотири.
Я стояла перед дверима, оббитими дешевим дермантином, і відчувала, як конверт пече руки. Усередині явно щось металеве — можливо, ключ, можливо, флешка. Або гірше. Значно гірше.
За дверима почулися кроки. Важкі, чоловічі. Клацнув замок.
Двері відчинив чоловік років сорока, із триденною щетиною й шрамом через ліву брову. Одягнений у розтягнуту футболку, на шиї — золотий ланцюг. Він оглянув мене з голови до ніг і посміхнувся — недобро, одними губами.
— Від Богдана? — запитав він.
— Так. Я маю передати вам це особисто.
Я простягнула конверт. Він узяв його, розірвав сургуч просто пальцем, витрусив уміст на долоню.
Флешка. Звичайна чорна флешка, без маркування. Не встигла я й оком змигнути, як він тут же встромив її в ноутбук на столі.
— Заходь, — сказав він і відступив убік. — Самій тобі це теж буде цікаво.
Я не хотіла заходити. Усі інстинкти кричали: біжи, Оленко, біжи звідси, поки ціла. Але ноги самі зробили крок уперед. Двері за мною зачинилися з моторошним металевим звуком.
У квартирі пахло дешевим розчинним супом і чимось ще — хімічним, схожим на ліки чи розчинник. У кутку вітальні стояв стіл із моніторами. Чотири екрани, на яких крутилися кадри з камер спостереження. Одна з них показувала площу Ринок. Мій візочок. Мене.
— Сідай, — чоловік кивнув на стілець і клацнув по файлу на екрані. — Богдан, падлюка стара, вирішив мені ось так передати компромат. Через кав’ярку. Гарний хід.
На моніторі відкрилася папка. Відео. Дати — за останні два тижні. Я побачила кабінет, схожий на приймальню мера, обличчя, які впізнавала з новин. Передавання конвертів. Гроші. Багато грошей.
— Ти тепер у грі, дівчинко, — сказав чоловік, не обертаючись. — Богдан тебе підставив. Це не подарунок, це квиток на той світ. Люди, яких тут видно, не люблять свідків.
У мене всередині все обірвалося. Я кинулася до дверей, але він виявився швидшим — перегородив шлях, виставивши руку.
— Тихо, тихо. Вбивати тебе прямо зараз я не збираюся. Ти мені потрібна. Богдан, стара лисиця, переписав усе на тебе, так? Якщо я тебе приберу, активи заморозять. А якщо ти підпишеш передачу прав мені… — він дістав з шухляди зброю, поклав на стіл перед собою. Пістолет. — Це залишиться між нами. Ти отримаєш круглу суму готівкою і зникнеш. Ніхто не постраждає.
Я дивилася на пістолет і розуміла, що в блеф він не грає. Шрам, важкий погляд, спокій, з яким він говорить про вбивство, — це не позерство. Це людина, яка вже робила це раніше.
І тут задзвонив мій телефон. Номер невідомий.
— Відповідай. На гучний зв’язок, — скомандував чоловік.
Я провела пальцем по екрану тремтячою рукою.
— Оленко, — голос Богдана, спокійний, як того ранку на площі. — Ти вже познайомилася з моїм племінником?
Чоловік зі шрамом скривився. Племінник? Оце так родинні розбори.
— Богдане, вистачить ігор, — гаркнув він. — Віддай те, що моє по праву!
— Ти щойно сам усе підтвердив, Романе, — голос Богдана став холодним, як сталь. — Флешка, яку ти так поспішно вставив, увімкнула трансляцію. Ми записали кожне твоє слово — і про компромат, і про погрози, і про вбивство. Спецназ уже біля твого під’їзду. Оленко, виходь.
Обличчя Романа витягнулося. Він схопив пістолет, звів курок.
— Я зараз її…
— Не раджу, — обірвав Богдан. — Подивися у вікно.
Роман обернувся до монітора, що показував вулицю. Там уже стояли два чорні мікроавтобуси, і люди в формі швидко прямували до дверей.
Я не стала чекати другого запрошення. Роман завмер, паралізований, дивлячись то на екран, то на мене. Я вислизнула в коридор, скотилася сходами вниз, вилетіла з під’їзду просто в руки людей у формі.
Через три дні я сиділа в офісі нотаріуса. Богдан — справжній Богдан Катерино, не в лахмітті, а в дорогому светрі з кашеміру, — сидів навпроти. Роман був під арештом. Компромат запустив ланцюгову реакцію, яка поклала не тільки його, а й десяток чиновників.
Він нічого не пояснював. Просто підсунув до мене документи. Інші цього разу. Жодних дев’яти нулів, жодних умов, написаних дрібним шрифтом. Ключі — важкі, латунні, з брелоком у вигляді оленя, проколотого стрілою. Такі самі, як на тій сургучній печатці.
— Це ключі від твоєї власної кав’ярні, — сказав він. — На вулиці Вірменській. Відкривай, працюй. А я заходитиму на каву. І щоразу платитиму.
Я взяла ключі й стиснула їх у долоні. Тепла латунь трохи пахла металом. Завтра ж заберу сестру з інтернату. Вперше за довгий час я не відчувала тягаря.
